Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Остаточним роком утвердження Кримського ханства як самостійної держави можна вважати рік 1452-й. Саме цього року литовські війська й війська Хаджі Гірея розгромили війська золотоординського хана Сеїда Ахмета на берегах Дніпра. Сам Сеїд Ахмет потрапив у полон до литвинів, де й закінчив своє життя.

Хаджі Гірей у 1461 р. дарував вкликому князю литовському й королю польському Казимиру Ягеллончику (1427—1492) ярлик із золотою печаткою на право володіння землями (переважно теренами сучасної Центральної України), які вважалися золотоординськими. Значна частина нинішніх українських земель на законних підставах ввійшла до складу Великого князівства Литовського. Таким чином ці землі «звільнилися» від Золотої Орди. Хоча де-факто вони вже кілька десятиліть перед тим контролювалися великолитовськими князями.

1465 р. став роком тріумфу для Хаджі Гірея. Тоді він розгромив війська золотоординського хана Махмуда (?—1465). З того часу кримські хани почали перебирати на себе спадок Золотої Орди231. Принаймні стали першорядними гравцями на золотоординському просторі. Історію Східної Європи в епоху Середньовіччя варто осмислювати, враховуючи золотоординський контекст. Так, Московія та Кримське ханство, не кажучи про поволзькі ханства, виникли саме на цьому просторі. Велике князівство Литовське теж інкорпорувало частину цього простору, а правителі вказаної держави часто втручалися в справи державних утворень, що виникли на уламках Золотої Орди.

У 1480 р. хан Великої Орди Ахмат (?—1481) спробував відновити контроль над Московським князівством. Союзником його став великий князь литовський і король польський Казимир Ягеллончик, який, щоправда, не міг надати дієвої допомоги. Похід хана Ахмата на Московію завершився безрезультатно – т. зв. стоянням на річці Угра. Саме цю подію з часом російська історіографія почала трактувати як визволення Московії-Росії від «монголо-татарського іга». У цій ситуації московський князь Іван ІІІ (1440—1505) зумів заручитися підтримкою кримського хана Менглі Гірея (1445—1515), який конфліктував із Ахматом. Бажаючи нашкодити союзнику Ахмата, Казимиру Ягеллончику, кримський хан вирушив за намовою московітів у 1482 р. у похід на землі Великого князівства Литовського. Того ж року кримські татари взяли й розграбували погано укріплений Київ, спаливши його232. Менглі Гірей навіть надіслав Івану ІІІ золоті портир і дискос із пограбованої Софії Київської. Це ніби був один із найбільших погромів Києва за його історію, коли це місто й околиці на довгий час стали «пусткою». Хоча існує думка, що результати цього погрому є перебільшеними, а занепад Києва відбувся в наступні два десятиліття233. Таким чином, визволення Московії, цієї «нової Русі», від «монголо-татарського іга» було пов’язане зі знищенням столиці «старої Русі»234. Саме з того часу українські землі, що входили до складу Великого князівства Литовського, стали об’єктом наїздів кримських татар. До того ж князівство змушене було платити кримському ханові данину, т. зв. упоминки. Ця данина ніби була «відкупним», щоб кримські татари не здійснювали наїзди на землі цієї держави. Однак насправді наїзди тривали, відзначаючись систематичністю. Бували періоди, коли вони траплялися щороку, а то й кілька разів на рік235.

Існувало кілька шляхів, якими прямували на Русь-Україну ординці. Це – Чорний (між Дніпром і Південним Бугом), Кучманський (між Південним Бугом і Дністром), Муравський (між Дніпром та Дінцем) і Покутський (між Прутом і Дністром). Вказані шляхи мали чимало відгалужень і переходів236.

Ці наїзди стали важливим джерелом доходів для кримських татар. Про них писав французький автор Гійом Левассер де Боплан (бл. 1600—1673 або 1685), який деякий час прожив в Україні й відносно непогано знав ситуацію в краї. «Крим [Crime], – стверджував він, – це великий півострів на Чорному морі, розташований на південь від Московії. Острів густо заселений татарами [Tartars], які вийшли з Великої Татарії [la Grande Tartarie]. Вони тут мають короля, якого називають ханом і який підлягає Великому Туркові. Це ті татари, які так часто вдираються у Польщу і Московію у кількості до 80 тис., палять і нищать усе, на що натрапляють, а потім виводять з собою до свого краю 50 і навіть 60 тис. руських [Roux] невільників і продають їх для служби на галерах. Цей бо народ живе тільки з грабунку»237.

Боплан також описує, як татари грабують руське, зокрема українське, населення. «Розбігаючись повсюди по селах, – читаємо в нього, – вони оточують їх, виставляючи по чотири сторожові пости довкола і підтримуючи великі вогнища впродовж усієї ночі, побоюючись, щоб котрийсь із селян не втік. Потім грабують, палять і вбивають усіх тих, хто чинить їм опір, а тих, хто здався, забирають з собою, і не тільки чоловіків і жінок з немовлятами, але також і худобу, як, наприклад, коней, волів, корів, баранів, кіз та ін. Щодо свиней, то ввечері їх всіх зганяють, замикають у клуні або в іншій будівлі, а потім з чотирьох кутків підпалюють у зв’язку з відразою, яку почувають до цих тварин»238.

Говорить цей автор і про незавидну долю бранців, які потрапили в татарський полон. Татари, стверджує Боплан, здійснивши наїзд, «… збирають усю здобич, яка складається з бранців і худоби, і ділять її між собою. Ця картина може зворушити найбільш нелюдські серця, коли розлучається чоловік з жінкою, матір з дочкою без жодної надії ще колись побачитися, бо йдуть у жалюгідне рабство до безбожників-магометан, де зазнають безмежної наруги, їхня брутальність підштовхує їх до мерзенних вчинків, як наприклад: знеславлення дівчат, ґвалтування жінок на очах їхніх батьків і чоловіків, навіть обрізання дітей перед батьками, аби навернути їх до Магомета»239.

Ці свідчення наведені спеціально, оскільки Боплан не лише знав ситуацію в Україні, а й був відносно незаангажованою людиною. Адже він належав до іноземців – хоча й знаходився на службі в польського короля. Звісно, погляд Боплана – це погляд християнина, який не сприймав «світу ісламу». Тому він спеціально звертає увагу на темні сторони в діяннях кримських татар.

Що такі сторони були, сперечатись не варто. І письмові свідчення, й фольклорні твори говорять, що татарські наїзди були великим нещастям для українських земель. Наприклад, на ці наїзди звертали увагу польські автори XVI ст. – Мартин та Йоахим Бєльські, Мартин Кромер, Мацей Стрийковський, Алессандро Гваньїні, Станіслав Оріховський та інші. Оріховський, який по матері був русином-українцем, навіть закликав польського короля й великого князя литовського Сигізмунда Августа постійно знаходитися на землях України-Русі, обороняючи їх від татарської небезпеки240.

Справді, татарські набіги вели до численних руйнацій у сільській місцевості, наносячи великі матеріальні збитки й «вимиваючи» звідти чималі людські ресурси.

За підрахунками істориків, переважно з українських земель протягом XVIXVII ст. було вивезено близько 2 мільйонів невільників, що перевищувало втрати Африки в результаті трансантлантичної торгівлі рабами241. Це, безперечно, стримувало економічний і соціальний розвиток українських земель. Граничні зі степом регіони України, де жило руське (українське) населення, були «зоною непевності».

Хоча складається враження, що результати цих наїздів у християнських (переважно польських та українських) джерелах перебільшувалися. До того ж українські дослідники, керуючись усталеними стереотипами, свідомо чи несвідомо інтерпретують ці джерела в антитатарському дусі. Наприклад, до нас дійшов документ під умовною назвою «Пам’ять», де волинські шляхтичі розповідають польському королю й великому князю Сигізмунду Старому (1467—1548) про свої війни з татарами. Цей документ, написаний орієнтовно в 1534—1535 рр., сприймається як свідчення частих татарських наїздів на волинські землі. Але в цьому документі, який стосується подій кінця XV – початку XVI ст., лише в трьох випадках чітко сказано, що татари вчинили розорення маєтків волинських шляхтичів. Натомість у одинадцяти випадках говориться про перемоги над татарами242. Не такими вже беззахисними у ті часи були українські землі. Українська шляхта, потім козацтво ставали тим заборолом, який захищав Русь-Україну від татарських набігів.

Але це була одна сторона медалі. Існувала й інша. Татарські набіги на довгий час визначили «обличчя України», хід її історії. Граничні регіони зі степом, де існувала «зона непевності», водночас стали «зоною свободи». Ці терени мало контролювалися державними структурами, не сягав сюди й феодальний гніт, кріпосне право. Відповідно, ці землі приманювали людей, які хотіли бути вільними на своїй землі. «Українське дозвіллє, широка воля й свобода в відносинах, брак всього того утиску, матеріального й морального, який давав себе чути в ліпше засиджених і захищених місцях «посполитому чоловікові» з боку суспільної єрархії, і невичерпані багацтва природи та свобода користуванню з них – тягнули сюди й привязували людей до сеї землі злитої кровю й посипаної попілом від татарських наїздів», – писав Михайло Грушевський243. Тут, у граничних районах, з’явився такий феномен, як українське козацтво, про що буде йти мова далі.

Також татарські набіги, як не парадоксально, сприяли урбанізації українських земель. Адже татари переважно нападали на села, які не могли чинити їм серйозного опору. Водночас татарське військо оминало укріплені міські поселення. Тому для оборони земель від татарських набігів почали будуватися укріплені твердині, що ставали містами й містечками244. У них також могли ховатися, якщо виникала небезпека, мешканці навколишніх сіл. В першій половині XVIІ ст. на українських землях, зокрема на Волині й Київщині, з’явилося чимало поселень міського типу з відповідними укріпленнями, які створювали чималі проблеми для татар під час їхніх наїздів. Перед повстанням під проводом Богдана Хмельницького (1595? —1597) Русь-Україна була «країною міст». За підрахунками Олени Компан (1916—1986), у той час 46 % населення цих земель мешкало у містах245. Зрозуміло, що помітна частина цих міщан займалася сільським господарством. Але «міський етнос» відігравав помітну роль в Україні. Тоді ж таки на українських землях набуває поширення братський рух, що став індикатором відносно високого розвитку культури й самосвідомості українського міщанства246. Після Хмельниччини, яка мала виразно антиміський характер і зробила українців «селянським етносом», в Україні українських «міських рухів» практично не існувало.

Зрештою, на татарські набіги, що здійснювалися на українські землі, варто подивитися не з позиції емоційності (що у нашій літературі переважно й робиться), а з позиції прагматизму. І в часи минулі, і в часи теперішні йшла та йде боротьба не лише за території з природними ресурсами, а й за людські (трудові) ресурси. Це, зокрема, було характерним для Київської Русі, де поширеною була работоргівля і де князі, воюючи один з одним, забирали в суперника його людей і виводили їх у свої володіння. Так само й татари, здійснюючи наїзди на руські (українські) землі, були зацікавлені в ясирі, власне трудових ресурсах. Звісно, ясир для наїздників був передусім товаром, який можна було продати або отримати за нього добрий викуп. Мусив існувати й попит на цей товар. Річ у тім, що Кримське ханство було доволі розвинутою в економічному плані державою. Воно було одним із головних експортерів зерна до Туреччини. Вирощували тут фрукти, тютюн, поширеним було тваринництво. Одним із предметів експорту стала в’ялена риба й ікра247.

Чи не найбільшим багатством Кримського ханства були соляні озера. Сіль у період Середньовіччя високо цінувалася, оскільки використовувалася не лише для присмачення їжі, а й для зберігання продуктів. Закуповувати сіль до Криму приїжджали також з України. Цим займалися козаки й чумаки248. Зрозуміло, така економіка потребувала додаткових робочих рук.

У літературі можна знайти просто фантастичні цифри щодо кількості українських полонених у Криму. Добре відомі свідчення з цього приводу османського автора Евлія Челебі (1611—1679/1682), який писав: «… в Криму немає війська більше, ніж вісімдесят сім тисяч, а крім війська, ще є сто тисяч прихильників Пророка, а ясиру козацького вони мають чотирикратно по сто тисяч». Далі цей автор зазначає, що якби «кількість невірних і своєвільних козаків повстала б, то весь півострів Кримський перевернули б догори ногами. Але… бунтувати вони не здатні зовсім»249. Вважалося, що полонені з України є прості, нехитрі й покірні, на відміну від московітів. Тому вони користувалися попитом250. Далеко не в усьому можна вірити Челебі – особливо коли він називає цифри. Але можна не сумніватися, що в Криму було чимало невільників з Русі-України. Правда, вони не витворили тут свою етнічну спільноту, а були ісламізовані й асимільовані. Ці люди могли справити певний вплив і на генофонд кримських татар, і на їхню культуру. Однак це питання потребує вивчення.

Евлія Челебі

Також додаткових робочих рук потребувала й Османська імперія, котра перебрала від Візантії її «економічний спадок». У цій державі в період Середньовіччя були розвинуті ремесла, сільське господарство й торгівля. Чимало русинів-українців саме через невільничі ринки Криму потрапляли в Туреччину. Подібне викачування трудових ресурсів з України було характерним і в інші часи, в т. ч. зовсім недавні і навіть сьогодні. Наприклад, у період Другої світової війни з України в примусовому порядку вивозилися молоді люди на роботу в Німеччину. Так само звідси в часи сталінізму з допомогою репресій відправляли людей на будови, шахти у віддалені райони СРСР. Цю саму ситуацію (правда, в цивілізованій формі) маємо й нині, коли в Україні рекрутують працівників для роботи в інші країни, де помітно вищі заробітки, ніж у нас.

При бажанні можна побачити й інші цікаві паралелі між долею невільників, що потрапили до Кримського ханства, й нашими теперішніми закордонними заробітчанами. Так, відносно відомою є оповідь із «Літопису» Самійла Величка (бл. 1670—1728) про похід запорізького отамана Івана Сірка (1605—1685) на Крим в 1675 р. Згідно з нею, Сірко вивів із Криму сім тисяч християн і тумів, тобто людей, народжених від змішаних шлюбів між мусульманами й християнами. Ця цифра виглядає фантастично. Серед цих семи тисяч ніби три тисячі не захотіли йти в «християнську землю», власне, в Україну. Вони сказали, що «мають уже в Криму свої осідлиська й господарства і через це краще там бажають жити, ніж у Русі, нічого свого не маючи». І тоді Сірко наказав повбивати цих людей251. При всіх моментах фантастичності цієї оповіді, вона відображує певні реалії.

Іван Сірко.

Уявне зображення Іллі Рєпіна

Доля невільників, виведених з України, була різною. Дехто потрапляв на важкі роботи й гинув. Але й було чимало таких, які заводили в Криму своє господарство й непогано приживалися там. Чимало дівчат ставали дружинами мусульман – чи то татар, чи турків. Були серед них і жінки султанів. Принаймні багатьом відома історія Роксолани. Деякі діти й юнаки потрапляли до корпусу яничар…

Словом, немало було таких, які «потурчилися, побусурманилися задля лакомства». Чи не нагадують ці «побусурманені» нинішніх українських заробітчан, які осіли за кордоном? Адже й Кримське ханство, й Османська імперія на той час були багатими державами, які відкривали для людей чималі можливості.

Татарські набіги вели також до того, що частина татар, потрапивши в полон на українських землях (а такі випадки були нерідкими), осідали тут. Руські (українські) князі залучали їх до військової справи. Й чимало татар, яких іменують татарами-ліпками, служили в князівських надвірних військах. Наприклад, зазнавши поразки від князя Костянтина Острозького (1460—1530) у битві під Вишнівцем в 1512 р., велика група перекопських татар опинилася в полоні. Князь розселив їх у своїх володіннях, надавши певні гарантії. На початку XVI ст., як свідчать деякі документи того часу, татари мешкали в Острозі й в околицях цього міста – селах Розваж, Підлужжя.

Деякі татари потрапляли в полон до українських козаків, коли ті здійснювали походи на землі Кримського ханства. Загалом козаки доволі активно торгували татарським ясиром252.

У пізніші часи відомі поселення татар у південній Волині в селах Новолабунь, Ювківці, містах Полонне й Старокостянтинів. У цих місцях татари, як правило, мали свої мечеті, імамів, а також окремих урядників. Деякі татарські громади на Волині зберігалися аж до початку ХХ ст.253.

[231] Абдулаева Г. Золотая эпоха Крымского ханства. – Симферополь, 2012. – С. 8—12, 21—23.

[232] Гулевич В. «Київська трагедія» 1482 р.: міфи й факти // Український історичний журнал. – 2013. – № 5. – С. 89—101.

[233] Там само. – С. 101.

[234] Галушка А. Військова справа та війни доби Кримського ханату // Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення. – Харків, 2016. – С. 210.

[235] Див. каталог татаро-турецьких нападів на українські землі в XV – першій половині XVII ст.: Ворончук І. Населення Волині в XVI—XVII ст.: родина, господарство, демографічні чинники. – К., 2012. – С. 577—603.

[236] Галушка А. Військова справа та війни доби Кримського ханату. – С. 204.

[237] Боплан Г. Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. – К., 1990. – С. 50.

[238] Там само. – С. 60.

[239] Там само. – С. 61—62.

[240] Оріховський С. Напучення польському королю Сигізмунду Августу // Українські гуманісти епохи Відродження: антологія. – К., 1995. – Ч. 1. – С. 52—53.

[241] Kolodztjczyk D. Slave hunting and slave redemption as a business interprise: the northern Black Sea region in the sixteenth to seventeenth centuries // The Ottomans and Trade. Oriente Moderno. – 2006. – XXV. – P. 149—159.

[242] Поліщук В. «Пам’ять» волинської шляхти про битви з татарами останньої чверті XV—XVI ст. в контексті стародубської війни 1534—1537 рр. // Острозька давнина: наук. збірник. – Остріг, 2016. – № 5. – С. 107—139.

[243] Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. VII. – С. 50.

[244] Кулаковський П. Князь Януш Острозький як організатор боротьби з татарськими нападами на початку XVIІ ст. // Острозька давнина: наук. збірник. – Остріг, 2016. – № 5. – С. 107—139.

[245] Компан О. Міста України в другій половині XVII століття. – К., 1963. – С. 76.

[246] Ісаєвич Я. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI—XVIII ст. – К., 1966.

[247] Абдулаева Г. Золотая эпоха Крымского ханства. – С. 57—66.

[248] Кондараки В. Универсальное описание Крыма. – Николаев, 1873. – Ч. 1. – С. 214.

[249] Челеби Э. Книга путешествий. Походы с татарами и путешествие по Крыму (1641—1667). – Симферополь, 1996. – С. 172.

[250] Лохвицкий А. О пленных по древнему русскому праву (XV, XVI, XVII века). – М., 1855. – С. 6.

[251] Збірник козацьких літописів: Густинський, Самійла Величка, Грабянки. – К., 2006. – С. 566—567.

[252] Про полонених татар і торгівлю ними на Степовому Кордоні див.: Брехуненко В. Козаки на Степовому Кордоні Європи: типологія козацьких спільнот XVI – першої половини XVII ст. – К., 2011. – С. 394—404.

[253] Про це більш детальніше див.: Якубович М. Велика Волинь і мусульманський Схід. – С. 54—71.