Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Після смерті Юрія ІІ на престолі Руського королівства опинився син литовського князя Гедиміна Любарт (бл. 1300—1383), який прийняв православне хрещення й отримав ім’я Дмитра. Як зайняв Любарт-Дмитро престол Руського королівства, сказати щось певне не можемо214. Є припущення, що він був одружений на княгині з місцевої руської династії Романовичів. Інакше в нього не було би права на престол. Імовірно, він отримав підтримку з боку бояр. Принаймні подальші події свідчать, що волинське боярство допомагало йому в боротьбі з поляками та угорцями.

Смерть Дмитра Дядька в 1349 р. викликала новий сплеск війни за руську спадщину. Схоже, боярин Дядько належав до вмілих полководців та державних діячів. Також він зумів скористатися татарською допомогою. Можна припустити, що під його опікою знаходилися галицькі землі. І поки він жив, король Казимир ІІІ не міг захопити земель Руського королівства. Смерть же цієї талановитої людини ніби «оголила» Галичину. І в 1349 р. королю Казимиру ІІІ вдалося її загарбати. Він також починає претендувати на іншу частину Руського королівства – Волинь. З того часу розпочався новий виток боротьби за спадщину цієї держави, в якій активну участь брали поляки, угорці й литовці, котрі, власне, й поділили землі Руського королівства. Золота Орда в цій боротьбі фактично участі вже не брала. Після мерті хана Узбека в 1341 р. в ній певний час велася боротьба за владу. За часів правління хана Джанібека (1342—1357) політика Золотої Орди була спрямована в східному й південному напрямках. Тоді з теренів деяких нинішніх українських земель татар поступово починають витісняти литовські князі.

Артур Орльонов «Битва на Синіх Водах», 1362 р.

Одним із епізодів цієї боротьби стала битва на Синіх Водах у 1362 р.215. У ній литовські й руські війська перемогли татарських «цариків» Хачебея, Кублубуга й Дмитрія, котрі володіли Поділлям. Вважається, що в результаті цієї перемоги великий литовський князь Ольгерд (бл. 1296—1377) здобув Київ, Поділля, розширивши свої володіння на південь до Чорного моря. Це був сприятливий для литовських князів час, оскільки Золота Орда в 1359—1380 рр. пережила «велику смуту». Тоді на золотоординському престолі змінилося понад 25-ти ханів. Можна зустріти думку, що «перемога литовсько-руського війська у Синьоводській битві задовго до Куликівської битви 1380 року підірвала могутність Золотої Орди і поклала початок звільненню східнослов’янських народів від монголо-татарського іга»216. Насправді, ця битва, як і битва Куликівська, мала локальне значення і, за великим рахунком, не дала старт звільненню «східнослов’янських народів» (сам цей термін для пояснення тогочасних історичних реалій видається не дуже коректним). Якщо говорити про Синьоводську битву, то йшлося про перерозподіл деяких фрагментів східноєвропейського простору між литовськими князями і татарськими ханами.

Щодо Золотої Орди, то тут після «великої смути» на деякий час вдалося відновити єдність держави за правління хана Тохтамиша (?—1406) в 1380—1395 рр.217. Однак у 1395 р. емір Тимур (Тамерлан) (1336—1405) вщент розгромив війська Тохтамиша у грандіозній битві, яка відбувалася неподалік сучасного Єкатеринбурга. Саме ця битва стала смертельним ударом для Золотої Орди, а не периферійні битви на Синіх Водах чи Куликівська битва.

У ХV ст. відбувся розпад Золотої Орди218. Виникли Сибірське (20-ті роки ХV ст.), Узбецьке (1428 р.), Казанське (1438 р.), Кримське (1441 р.), Казахське (1465 р.) ханства, Ногайська Орда (40-ві рр. ХV ст.) тощо. Щодо князівств північно-східної Русі, зокрема Московського, то вони перебували у васальній залежності від Золотої Орди. У 1459 р. після смерті Кічі-Мухаммеда Золота Орда перестала існувати. Її наступником стала Велика Орда, яка пережила деяке піднесення за часів правління хана Ахмата (1460— 1481). Ніби тоді Московське князівство стало незалежним у результаті стояння на ріці Угрі в 1480 р., коли Ахмат не ризикнув вступити в бій з московськими військами Івана ІІІ.

Правда, ця незалежність виглядає доволі умовною. У 1502 р. Кримське ханство розгромило Велику Орду й почало вважатися володарем «золотоординського спадку». Кримські хани, як нащадки Чінгізідів, вважали московських князів своїми підданими. І московіти тривалий час платили їм данину219. Період ХVІХVІІ ст. можна розглядати як час боротьби між Московським князівством, що почало іменуватися царством, з Кримським ханством. У контексті цього логічним й зрозумілим стає завоювання Поволжя, колишнього осердя Золотої Орди, перетворення Волги в руську чи то російську ріку, потім завоювання Сибіру, власне, колишніх теренів Улусу Джучі. Московія тривалий час була зорієнтована не на освоєння «руського спадку», а «спадку золотоординського». У цьому ж контексті стають зрозумілими походи кримських татар на Москву, які намагалися «поставити на місце» непокірних васалів. Кінець кінцем гору взяла Московія, прибравши свого «золотоординського конкурента» – Кримське ханство. Проте це сталося пізніше, у ХVІІІ ст. І сталося не без допомоги «українського ресурсу». Але це вже окрема історія.

Щодо Волині, то, здавалося, вона могла стати частиною Польського королівства після одруження великого литовського князя Владислава ІІ Ягайла (1362—1434) з польською королевою Ядвігою та укладення Кревської унії 1385 р., адже завдячуючи цій унії відбувалася інтеграція князівства до Корони Польської220. Однак серед литовських князів було багато таких, хто хотів збереження незалежності своєї держави. Їхнім лідером став двоюрідний брат Ягайла, князь Вітовт (бл. 1350—1430)221.

Князь Вітовт

Під час міжусобної війни 1389—1392 рр. він зумів вибороти політичну незалежність Великого князівства Литовського. У 1392 р. в Острові Ягайло та Вітовта дійшли згоди222. Польський король визнав Вітовта довічним правителем Литовського князівства. Той, своєю чергою, став розбудовувати власну державу. Адже Велике князівство Литовське, як і колись Русь, була федерацією відносно самостійних удільних князівств. Віленським привілеєм князь 1392 р. ліквідував право цих князівств на зовнішньополітичну діяльність. Почався процес їхньої інкорпорації, перетворення в провінції. Стосувалося це також Волинського, Київського, Сіверського та Подільського князівств на теренах України, які були в 1394 р. перетворені в провінції223.

Правда, творячи свою державу, Вітовт зберігав у ній руські культурні й політичні традиції. Він почав титулувати себе великим князем литовським, руським та жемайтійським224. У цій державі офіційною мовою стала руська мова – тобто книжна мова Руського королівства, яка, маючи старослов’янську основу, зазнала трансформації під впливом діалектів, поширених на теренах України й Білорусії. Однією з резиденцій Вітовта стало волинське місто Луцьк, де він навіть провів з’їзд європейських монархів у 1429 р.225.

Вітовт ніби намагався відновити стару Русь – активно боровся проти татар, розширив землі своєї держави аж до Північного Причорномор’я. Він прагнув взяти під свою владу ті колишні руські землі, які контролювалися татарами. Однак грандіозна битва на річці Ворскла 12 серпня 1399 р., де, з одного боку, брали участь війська Великого князівства Литовського, Польщі, Тевтонського ордену, Молдавії, Волощини й татари хана Тохтамиша, а з другого – татарські війська хана Тимура-Кутлука й еміра Едигея, поставила крапку на цих планах. У цій битві Вітовт зазнав поразки226. Це зупинило розширення його держави на схід і південь. Також він хотів здобути королівську корону. Однак це йому не вдалося.

Вітовт посприяв «розвороту» українських земель зі Сходу на Захід, від Золотої Орди – до латинської Європи. Щоправда, тут він продовжував «проєвропейську» лінію, яка існувала в королівстві Руському. Проте це не значить, що князь ігнорував татарський Схід. Він оселяв татар на підвладних йому землях з тією метою, що вони захищатимуть кордони його держави. Тому не дивно, що на Київщині й Брацлавщині значну частину землевласників, які з часом отримали шляхетство, становили роди тюркського походження – Балагури, Батури, Болгариновичі, Булгаки, Вигури, Долмати, Кичкари, Кошиловичі, Кошчеєвичі, Колтаки, Кучуки, Шемети, Шепелі, Шомаки тощо. Були на цих землях і князі тюркського походження – Глинські, Яголдайовичі й Домонти. Перші з них ніби вели родовід від золотоординського темника Мамая (1335—1380). До речі, в українському фольклорі набув поширення образ козака Мамая. На Волині шляхетських родів тюркського походження було менше. Цей край не був прикордонною землею й не зазнав такої тюркізації. Та все ж тут був поширений шляхетський рід Кірдеїв із численними розгалуженнями – Гостським, Джусами, Козинськими, Чапличами, Вільгорськими227. Звісно, представники цих родів приймали православ’я, вступали в шлюбні відносини з представниками місцевої руської шляхти, тобто відбувалася їхня «русифікація».

Імовірно, татарські роди проникали в руське (українське) шляхетське середовище не лише за часів Вітовта. Цей процес відбувався раніше й пізніше. Руські й литовські князі брали на службу до себе умілих татарських воїнів. У цьому не було чогось принципово нового. Так, як уже говорилося, діяли й правителі Київської Русі, приймаючи до себе на службу степовиків-тюрків.

Словом, процес змішування «спокійної слов’янської крові» й «гарячої крові» тюрків на українських землях тривав багато століть.

Кримське ханство: міфи та реалії

«На превеликий жаль, мусимо визнати, що ставлення більшості українців до братнього кримського народу є продуктом російської імперської та радянської ідеологій і описується стандартними кліше: «набіги», «ясир», «невірні», «турецький вплив». Ми якось забуваємо, що саме кримські татари були союзниками Хмельницького у боротьбі за козацьку державу, що разом з кримським військом Виговський розбив москалів під Конотопом, що Кримське ханство було союзником Дорошенка, Мазепи, Орлика. Та й зрештою уперто ігноруємо той факт, що українська держава сьогодні значною мірою складається із земель Кримського ханства – й Одеська, і Миколаївська, і Херсонська області, і південь Запорізької, Донецької та Луганської, а крім того, уся Кубань – це все Кримське ханство, а отже, варто самим будувати взаємини з корінним народом цих земель, а не переспівувати московських пісень»228. Ці слова знаних письменників, братів Капранових залишаються актуальними сьогодні. І, певно, лишатимуться такими довгий час.

Українці мало знають про історію Кримського ханства.

Щодо робіт про цю державу, то маємо переважно роботи тенденційні, написані переважно в проросійському дусі229. Ця тенденційність дає про себе знати навіть у роботах українських істориків, які намагаються бути об’єктивними. На жаль…

Історію татарського Криму варто починати з середини ХІІІ ст., коли відбулися помітні зміни на східноєвропейському просторі, пов’язані з татарською експансією Чінгізідів. Після походу Батия в 1239 р. більшість території Криму, за винятком Херсонеса, була включена до складу Монгольської імперії, потім – Золотої Орди.

Невдовзі тут з’являються генуезці, які на місці колишньої Феодосії створюють своє місто, що отримало назву Кафа. Протягом наступного століття вони опановують весь південний берег Криму, закріплюються на Керчинському й Гераклейському півостровах. Так виникла Газарія – своєрідна генуезька республіка. Вона платила данину татарам, а в її містах знаходилися ханські наглядачі – тудуни. Але після того, як у Кафі побудовані були міцні мури, Газарія фактично стала незалежною від татар і воювала з ними.

Генуезька фортеця в Кафі

Головою цієї держави був консул Кафи, якого призначали безпосередньо з Генуї. Звідти ж призначали консулів Солдайї (Судака) й Чембало (Балаклави) – хоча вони й підпорядковувалися консулу Кафи. Звідси ж призначали голів Херсонеса й Воспоро (Керчі). Також до Газарії належало Капітанство Готія, до складу якого входили міста Алушта, Гурзуф, Партеніт та Ялта з околицями. Воно керувалося консулом із Гурзуфа.

Уцілілі греки-візантійці із зруйнованих татарами міст поєдналися з готами й аланами в західній частині Кримських гір. Вони визнавали над собою владу Золотої Орди, але на рубежі XIV—XV ст. створили тут зі столицею в Мангупі князівство Феодоро, яке стало незалежним.

На Кримському півострові ніби зійшлися три цивілізації – татарська, західноєвропейська і візантійська. Такий стан речей зберігався до 1475 р. Саме тоді на південному узбережжі Криму висадилася величезна турецька армія. Вона захопила Кафу й Мангуп. Турки створили еялет, тобто провінцію, із центром у Кафі. До складу цієї провінції ввійшли південне узбережжя та гори Криму, а також Керч, Азов і Тамань. Незважаючи на те, що цей еялет за територією був невеликим, він відігравав важливу роль. Завдяки йому турки-османи здійснювали контроль за Азовським і частково Чорним морем. Також він дозволив їм суттєво впливати на союзне їм Кримське ханство230.

Становлення Кримського ханства, чи то Кримського юрту (ця назва є більш автентичною), пов’язане із дезінтеграцією Золотої Орди. Поширеною є думка, ніби в 1428 р. кримським ханом став Хаджі Гірей (бл.1400—1466), нащадок Чінгізхана в 11 коліні. Хоча джерел, які б однозначно підтверджували цю подію, не зберіглося. Начебто в результаті міжусобної боротьби, що велася в Золотій Орді, він змушений був покинути Крим і перебратися у Велике князівство Литовське, де отримав притулок. Правда, існує версія, що цей хан народився в Литві й тут жив, будучи великокнязівським намісником у місті Ліда. Хаджі Гірей протягом багатьох років ніби вів боротьбу за кримський престол, спираючись на підтримку Литви. У 1441 р. він прибув до столиці ханства – Кирим (Солхат), де зайняв престол. Принаймні документально підтверджено, що з весни 1442 р. він правив у Криму.

Хаджі Гірей зайняв кримський престол, спираючись на підтримку керівної еліти Великого князівства Литовського. Він відчував загрозу з боку хана Золотої Орди. Намагаючись убезпечити себе від цієї загрози, переніс у 1449 р. адміністративну столицю з Кирима, який знаходився на сході його країни, до Кирк-Єра в центральній частині півострова. Це був важливий крок у самостійності Кримського ханства від Золотої Орди. З 1455 р. Хаджі Гірей почав чеканити монету в Кирк-Єрі. До того часу монетний двір знаходився в Киримі.

[214] Про Любарта-Дмитра див.: Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. – С. 37—40, 42, 73, 511—512, 562, 614 та ін.

[215] Шабульдо Ф. Битва біля Синіх Вод 1362 р.: маловідомі та незнані аспекти // Український історичний журнал. – 1996. – № 2. – С. 3—15.

[216] https://uk.wikipedia.org/wiki/Битва_на_Синіх_Водах

[217] Почекаев Р. Цари ордынские. Биографии ханов и правителей Золотой Орды. – С. 155—177.

[218] Сафаргалиев М. Распад Золотой Орды. – Саранск, 1960.

[219] Почекаев Р. Дары или дань? К вопросу о «золотоордынском наследии» в отношениях Московского царства с тюрко-татарскими ханствами // Средневековые тюрко-татарские государства. – Казань, 2012. – Вып. 4. – С. 200—203.

[220] Див.: Шабульдо Ф. Кревська унія, 1385 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2008. – Т. 5. – С. 311.

[221] Про Вітовта див.: Чаропко В. К. Великий князь Витовт. – Минск, 2010.

[222] Див.: Русіна О. В. Острівська угода, 1392 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 7. – С. 678.

[223] Див.: Михайловський В. Правління Коріатовичів на Поділлі (1340-ві – 1394 рр.): соціальна структура князівського оточення // Український історичний журнал. – К., 2009. – № 5 (488) (верес.-жовт.). – С. 34.

[224] Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. ІV. – С. 141.

[225] Садовнік Т., Бірюліна О., Баран В. Європейський з’їзд 1429 року в Луцьку. – Луцьк, 2006.

[226] Шабульдо Ф. Ворскла, битва на річці, 1399 // Енциклопедія історії України: у 10 т. – Т. 1. – С. 637—638.

[227] Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. – К., 2008. – С. 140—141, 167, 188—189, 192.

[228] Брати Капранови. Майдан. Таємні файли. – К., 2017. – С. 225.

[229] Однією з найбільш відомих робіт російських авторів про Кримське ханство див.: Смирнов В. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты до начала XVIII века. – СПб., 1887. Після російської окупації Криму в Росії була підготовлена й видана колективна монографія про історію півострова, яка подавалася у відверто проросійському дусі. Див.: История Крыма. – М., 2015.

[230] Громенко С. Крим // Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордони України. – Харків, 2016. – С. 270—271.