А на хуру вже відомий нам А. В. Микитась вистрибує. Звично рукою сягає у ліву внутрішню кишеню — по промову, надруковану на машинці, де кожна цифронька узгоджена та перевірена, по ту промову, що завжди починається однаковісінько: “Дорогі товариші! У знаменний час відбувається наша нарада…” — та вчасно схаменувся.
Виголоднілими очима дивилися на нього повстанці, неголені й жорстокі.
Тоді Андрій Васильович пожмакав ту друковану промову, розстебнув ремінці, скинув портупею, шаблю та наган — у повстанців від подиву аж дух перехопило, — потім повільно поодпинав ґудзики на френчі, жбурнув френч на закаляну хуру, витяг зі штанів сорочку, підняв її, заголивши тіло, і спиною до людей повернувся. Страшна була спина у А. В. Микитася в 1919 році. Наче хтось плугом пройшовся по ній, виоравши криваві борозни. Всі мовчали, тільки на супротилежному кінці майдану плакало мале лоша, руде й тремтливе, в якого вчора мамця загинула.
— Ось вона, ваша українська державність! — крикнув Микитась, до людей лицем повертаючись. — Ось вона, ваша ненька Україна, ваші гетьмани і гайдамаки! Чи ти часом, парубче, у державній варті не служив? Бо я великі щоти з нею маю. Ні? Тоді спочатку навчись соплі підбирати, а потім державність будуй. А ти, Матвію, скільки землі держиш? Га?
— Сім десятин, — кинув Тур.
— А до сімнадцятого года скільки мав?
— Дві з чвертю.
Микитась зіскочив на землю, взяв віжки — з голоблі ізняв — підійшов до чорновусого унтера та й тицьнув йому у руки. І сказав, щоб всі почули:
— Піди он на тому дереві повісся, сучий сину, поки не пізно. Бо прийде Денікін, спочатку шкуру здере, а вже потім повісить.
І знову на хурі стоїть наш А. В. Микитась і мову мовить свою далі:
— Ми нікуди не підемо з цього міста, бо то є наше місто, місто наших батьків і прадідів, то є Україна! І ми ніколи не складемо зброї, бо то є зрада і безчестя… Люди! Не вірте ніколи переможцям! Бо ваші дерева вони спиляють собі на дрова! Вірте тільки у власну перемогу. У денікінському морі, мов острів пролетарської революції, піднімемо ми наші червоні комуністичні прапори! Хто дав вам землю? Скоропадський? Ні! Петлюра? Ні! Денікін? Ні! Вам дала землю Радянська влада. Тут наша земля, наші діти, могили наших батьків. І тут ми боронитимемо всесвітню революцію. Від імені революційного комітету я проголошую Яропільську повстанську республіку! Земля в ній належить довічно вам, хліборобам. Фабрики, (тут він подумав, що фабрик — гай-гай! — справжніх у Ярополі поки що немає — хіба що свічний завод єпархіальний та олійниця), фабрики належать вам, робітникам. Ми запалили малий вогник, але він, мов полум’я, охопить увесь світ. Комуна електрикою засяє на горизонті віків. Енергомашини вийдуть на ваші вільні лани, дирижаблі засіють небо, неначе море кораблі!
Повстанці поглянули в небо, в якому прозрівав бляклий день, у небо, подзьобане подертими хмарами, неначе після екзекуції. Зволожена беручка земля була встелена палим листям та червоним кінським гноєм — то ветеринарний фельдшер Соломаха годував коней буряками — через те і гній їхній був червоний, як з кров’ю.
— Хай живе Яропільська комуністична повстанська республіка! — крикнув Микитась з хури.
— Слава! — відгукнувся натовп.
— Хай живе пролетарська світова революція! — то Микитась.
— Слава! — то натовп брязкає зброєю, хрипко кричить, видираючи з себе махорочний дух, важко ворушиться, човгає заболоченими чобітьми, мне майданну землю.
Слава, слава… Але генерал Хлищов підтягнув до міста 18-у Донську козачу дивізію, підможену окремим студентським полком імені Суворова, і захоплює лівобережну частину Ярополя разом з палацом Потьомкіна. Англійського виробництва клепаний танк “Архангел Гавриїл” — такий великий, що в ньому, як на сьогоднішній день, можна було б розмістити бюро по обміну житлової площі, - повзе перевальцем до мосту, та завузький для нього цей єдиний тоді міст через Богунку: на двадцятиметровій висоті над урвищем висить цей старий міст, викладений трухлявими колодами, а з правого боку ріки вхід до Ярополя стережуть мури замку Потоцького й кулемети повстанців. Військовий оркестр Добровольчої армії розміщений на старому фільварку, репетирує марш 1-го Кексгольмського лейб-гвардії імператорського полку — гей, соколики, сірі юнкерські шереги, звийтесь чорними орлами! А ви, витончені нащадки звироднілих аристократичних родів та благовірні чисті гімназистики, дзенькайте острогами і цілуйте білі руки панночок з передмістя, або напивайтесь до ригачки, або сперечайтесь про долю єдиної та неділимої вашої дорогої самодержавної імперії, або читайте вірші Тютчева та Блока, поки не пізно, бо скоро вже ці хами, котрі отаборились перед вами, піднявши червоний прапор на старій кріпосній вежі, багатьох з вас скинуть у води Богунки, на поцвіле, мокре каміння, у гнилизну, безвість, болото, бруд, де сконаєте ви, підпливаючи кров’ю. Бо не зможуть вас витягти ваші брати-жалібники під вбивчим вогнем повстанських кулеметів.
А в місті преславному Ярополі що діється, що діється, ви тільки погляньте! Отець Євлогій, настоятель Микільської церкви, благословляє повстанців і служить молебень, просячи бога дарувати перемогу червоному воїнству над супостатом (у отця Євлогія дочку єдину зґвалтував денікінський офіцер, що походив зі збіднілого грузинського княжого роду; за це велику ненависть має настоятель до білої гвардії). Зате отець Никон з кафедрального собору самотужки поліз на дзвіницю подивитися, чи не скаче, бува, на білому коні генерал сивий, З погонами золотими… Вже й ризу святечну, сяючу, мов яєчко великоднє, витяг з пронафталіненої скрині отець Никон; тільки маленьке плюгавство спіткало отця Никона нагорі, коли вдивлявся він у радісні обрії визволення, де димували польові кухні православного білого воїнства: сліпа куля тюкнула старця в скроню, звідки вилилося з півсклянки крові, й борода його стала червоною, мовби він буряк їв. Ніхто не знав, де подівся отець Никон, і кілька днів голуби ходили по обличчю благовірного старця, вкриваючи його білим послідом. А в купецьких домівках уже чистять сурдути, печуть хліб-сіль, чешуть бороди, а члени Яропільського комуністичного осередку, готуючись до підпілля, домовляються про паролі та явки.
На засіданні ревному Андрій Васильович Микитась підписує такий ото наказ:
м. Яропіль
Білобандити обложили місто. Але ми несхитно тримаємо радянський прапор Яропільської республіки. Червона Армія йде на підмогу. Всі атаки Денікіна розіб’ються об залізні стіни революційного Ярополя. Ніякої паніки, громадяни! Провокатори та саботажники будуть розстріляні. Я, даною мені революційними масами владою, наказую:
1. Дня цього оголосити загальну мобілізацію всіх здатних носити зброю громадян народження 1874–1901 років для поповнення республіканського війська;
2. Для потреб війська Яропільської республіки реквізувати всіх коней на території республіки;
3. Ввести в обіг на території республіки гроші, випущені Яропільським революційним комітетом, замість грошових знаків, які залишилися від самодержавства та інших реакційних влад;
4. Ввести карткову систему споживання харчів з огляду на воєнний стан.
Невиконання даного, як і всіх інших наказів, карається розстрілом.
Голова революційного комітету Яропільської республіки
А. В. Микитась”.
Так воно колись було на Україні… День торохкотить над, Ярополем, страшний, мов тачанка, з якої кулеметник Кіндрат Смола — хлопець, що плює на смерть, на гроші, на барахло, — вганяє в землю колишніх студентів Петербурзького університету… У сонячному і червоному вбранні стоїть Яропіль; ампір Дворянських зборів присмучено жалобою чорних розбитих вікон, і вітер висвистує у мармуровій залі щось меланхолійне, немов грають далеко вальс “На сопках Маньчжурії”. Кінчилися ваші бали, панно Маріє Жулавська, і молодий поручик, що в ладанці носить віхтик вашого вельможного золотого волосся, вмирає від холери в епідемічному барані станції Христинівка; з його тіла витікає рідина, схожа на рисовий відвар, а разом з нею — життя. А тепер ви, панно Маріє Жулавська (де подівся той варшавський корсет, який підпирав ваші дівочі перса, — ви схожі в ньому були на пісковий годинник і так хвилювали молодого поручика), тепер ви, ясновельможна панно, стоїте перед грізним президентом Яропільської республіки, перед А. В. Микитасем, котрий просить вас влаштувати концерт фортепіанної музики для повстанців. Чи не шаленство це? Чи існує якийсь логічний зв’язок між акордами прелюда (d-moll Шопена, опус 24, ідеєю романтичної свободи, романтичної рівності, романтичного братерства, між геніальною гармонійною вишуканістю allegro appassionato та оцими дядьками, від яких тхне смородом вошивих шинелей, немитих тіл, самогону, тютюну й хліба? О, панно Маріє, моя кохана панно Маріє, ви навіть не уявляєте собі, як сьогодні повертається ваша доля!
Потім Васька Сом доповідає, що віднайшовся у місті саботажник, якийсь пан Можар, котрий, хоч ти вмри, не віддає свого коня — білого красеня-румака — на потреби світової революції та славного війська яропільського. “Привести”, - наказує А. В. Микитась. Приводять до нього мужчину не старого, а й не молодого, чисто вбраного, при пенсне й краватці, з манерами чемними, а очима серйозними. Контра, одразу вирішує А. В. Микитась з певністю дитячого лікаря, котрий здалеку бачить на обличчях своїх пацієнтів кір чи скарлатину. Та не встиг вартовий ще доповісти по формі президентові республіки про особу затриманого, як галас великий, скандалічний зчинився в ждальні, крик та ґвалт, і ввірвалася до А. В. Микитася молодиця, слізьми вмита, в ноги нашому героєві кинулася, страшенно його цим зденервувавши.