Вранці четвертого травня дирижабль наш повільно піднявся з мого подвір’я, і ми пішли на прощальне коло над Ярополем. З висоти чотирьохсот метрів патріархально і неквапливо розгортало свої сторінки місто; наче хтось недбало жбурнув жменю старих кам’яниць на прибогунчанські пагорби — лише новочасні хмарочоси у центрі Ярополя вишикувались, мов пласкі алюмінієві запальнички; у різних кінцях міста позасвічувались маленькі сонця — бані старих церков, вкриті тонкими пластівцями золота; похмурий мур фортеці Потоцького малював літеру “О”, таємний, нерозшифрований до часу моєї подорожі криптонім, звернений колись до птахів і хмар.
Стояла найкраща година в житті землі: смуги теплого повітря доносили до нас пахощі заплавних лук, що зеленими, звогченими раменами горнулися до рік; по тихих заводяя повзли повільно селянські дубки, навантажені свіжоскошеною травою; власники човнів, не кваплячись, вигрібали єдиним своїм веслом, від чого по воді бігли концентричні кола, мовби викувані небесними ковалями зі срібла; земля поверталася під нами у відтінках синьої імлистої барви, що сповнила виднокруг. Цю землю наче хтось сконструював зі строкатих геометричних елементів, з яких будується просторовий світ — з квадратів, прямокутників, еліптичних площин, міцно припасованих одне до одного шляхами та темними кордонами лісосмуг; та не було креслярської одноманітності у цій картині, бо крізь усі штучні структури проглядали споконвічні форми землі, визначені бігом сонця та вітру, плином води та часу. Наш повітряний диліжанс вільно ширяв над степом; десь вдалині залишалися великі промислові комплекси — вогняні задимлені острови, звідки вітер приносив гіркий сірчаний присмак димів металургійних комбінатів.
Ми повернулися до салону. Ярослав почав був поратися з обідом, а я пішов до пілотської кабіни; сів за штурвал, начепив навушники, визначив на карті наше місцезнаходження. У навушниках лунала писклява скоромовка морзянки; передавали щось нудне, що не мало з нашим рейсом нічого спільного, і я ввімкнув радіомаяк. Я дуже люблю керувати дирижаблем — це дає ні з чим не зрівнянне відчуття свободи і заспокоєння: тільки у дитячих снах людина інколи відчуває щось подібне — той тихий лет крізь неіснуючі світи. Маяк транслював програму “біг-биту” — напівзабутої музики, яка зворушує тепер хіба що бабунь у плюшевих салопчиках: це дівчата моєї далекої молодості — колись вони на вечірках хвацько витанцьовували бугі-вугі та рок-н-рол; коли прокручують старі кінохроніки, показуючи ці кумедні стародавні танці, у залі вибухає регіт, і тільки бабусі у плюшевих салопчиках витирають крадькома сльози… Щоп’ятнадцять хвилин плівку з музикою зупиняли і диктор читав комюніке про стан здоров’я Едмонта Монтгомері — першої в світі людини, голову якої пересадили до тулуба молодого хлопця, котрий загинув під час автомобільної катастрофи, діставши тяжку травму черепа. Монтгомері почувався добре, потроху звикаючи до свого нового тіла: єдине, що дратувало його, — невправність пальців. Едмонт був джазовим піаністом і тепер вимагав від страхової компанії сплатити йому видатки за втрату працездатності. Я витиснув штурвал від себе, і ми м’яко стрибнули додолу, ніби на велетенській гойдалці. Тепер ми йшли на висоті триста метрів. Земля наблизилась, наче ми піднесли до неї збільшувальне скло.
Серцем я був вже на березі Понту Евксінського, серед напівзруйнованих колон іонійського ордера, що сиротливо стирчать під бляклим небом Севастополя, неподалік матроських цвинтарів та хрипких гудків Карантинної бухти.
Ми помалу летіли цілу ніч, чергуючись з Ярославом. Рано-вранці побачив я вкритий червоними зблисками сталевий простір, який виповнював увесь горизонт. Це було море.
Ми висіли над диким узбережжям десь у районі Одеси. Руді стрімкі береги акварельно малювалися у вранішньому повітрі. Червоняста глиняна смуга, якої торкався прибій, встелена була білястим, з’їденим солоною водою камінням. Було щось у цьому мовчазному пейзажі від настрою картин Іва Тангі. Метафорами самотності блукали по берегу великі чайки. Я помітив ярок, який перерізав стрімчасту лінію берегів, і пішов на посадку. Тут, у ярку, під мережистою тінню південних акацій, розташували ми наш дирижабль, примочувавши його якорями до землі. Ми вирішили трохи перепочити у цих відлюдних місцях, аби десь посередині дня зробити останній стрибок до Херсонеса. Час починався спекотний, і море лежало незворушне, мов шар прозорого зеленкуватого скла, привареного до берега ледь помітним швом прибою. Поснідавши, ми роздяглися з Ярославом і в купальних костюмах рушили на каміння. Я замилувався своїм супутником: хоч він і кинув давно бокс і погрубшав з тих часів, але все одно в його тілі були антична гармонійність та спокійна, врівноважена міць. У пошуках зручного місця досить далеко відійшли ми од стоянки дирижабля. Ярослав спробував воду і сказав, що вона навдивовиж тепла і що можна купатися, Я не повірив, але справді вода була надто тепла для цієї пори року і для цих широт. Зраділі; шубовснули ми у воду, розполохавши великі зграї бичків, які паслися коло берега. Потім лежали, зморені, на гарячому камінні, заплющивши очі,прислухаючись до карликових дзвонів, шурхотів та дискантних голосів, що бриніли всередині нас, мовби перетворилися ми на дві великі порожні мушлі, в яких знайшли притулок морські сплески.
Раптом чиїсь дужі руки схопили мене, і я розплющив очі. Наді мною стояло кілька людей, низькорослих і вбраних у дивний якийсь одяг. Вони підхопили мене, поставили на ноги і боляче скрутили на спині руки; коло Ярослава вовтузилося з десяток цих бандюг: кількох він одразу поклав на каміння з розтрощеними щелепами, але нападники швидко накинули на нього аркан, і через кілька хвилин мій небіж був також “сповитий”. Все це сталося так блискавично, що ми навіть не встигли перегукнутися. Бійка відбувалася в повній тиші, тільки тупіт ніг можна було почути, важке дихання та стогін когось з тих, хто валявся, розкривавлений, на камінні. Нападники упхнули нам у роти шкіряні чопи й потягли вгору, на плато, що панувало над морем. Все це видалося напочатку мені якимось жахливим абсурдним сном, та це був не сон: боліли руки, все тіло, піт зросив моє обличчя, а поруч стомлено сунули чорнобороді засмаглі люди, котрі тягли нас нагору. У них були дикі, змучені обличчя. Тепер тільки роздивився я, що нападники вбрані в подерті шаровари, шкіряні розхристані жилетки, за поясами їхніми помітив я пістолі з довгими, оздобленими сріблом кольбами, а при боці їм висіли криві шаблі. Цей огидний маскарад обурив мене: ясно, що трапили ми до рук якоїсь зграї хуліганів-містифікаторів, так званих “бичів”, які отаборились на відлюдному березі, тероризуючи туристів — вже кілька разів про таких волоцюг писали газети, і навіть наш великий публіцист С. О. Набатов запропонував з метою збереження повного порядку в місцях масового відпочинку трудящих видавати в районних відділеннях міліції спеціальний дозвіл на право перебування на Чорноморському узбережжі; на його думку, такий захід рішуче зменшив би кількість хуліганів у цих ряснодарних краях; та його пропозиція, на диво, не знайшла значного відгуку з-посеред широких верств населення.
Тим часом ми піднялися на плато. Розбишаки потягли нас до коней, і я подумав, що це надто вже дорогий маскарад.
Нападники кинули нас до коней, приторочивши до сідел ременями, і наш загін дуже швидко — заледве через кілька хвилин — рушив з місця. Десь далеко позаду лишилися той ярок і ті дерева, під якими, непомітний звідси, погойдувався наш дирижабль, ніби мильна кулька, ілюзія, марево недавньої нашої свободи, далекий і нереальний символ сучасності, бо нас оточувала нова жорстока реальність, примітивна і безжальна, мов посвист нагая.
Отаким пекельним робом почався той шлях неочікувано-кайданний, що привів нас з небожем моїм Ярославом на ринок невільників у Кафу, де спродали нас ординці за сто золотих на найкращу галеру Оттоманської імперії, котра перебувала під орудою грізного Юсуфа-паші.
Галера погойдувалася за кілька сотень метрів од берега. Це був прекрасний двопалубний корабель завдовжки 60 футів, визолочений та прикрашений гарним дерев’яним різьбленням. Спереду ебеновий Атлант із золотою бородою підтримував бушприт і дві мідяні котви обабіч кидали жаркі блищики на тіло Атланта; грецький герой, який став рабом звитяжної Оттоманської імперії! Що й казати — цей символ був витриманий у найкращому стилі тої держави, потужність якої відчували на собі сусідні народи.
Назавше запам’яталися мені ринок невільників і той його особливий сморід: здається, наче знаходишся у великому взуттєвому магазині, де шкіри пахнуть гостро і в повітрі висить жовтий підошвений дух. У смердючій куряві, над якою лунав суцільний крик, алалакання, рев верблюдів, у азійській тисняві ніколи не забути мені зойків українських дівчат-бранок, яких назавжди розлучали з батьками; у цій юдолі скорботи й безчестя домовились ми з Ярославом нікому не казати, хто ми є насправді, аби не накликати на наші голови більшого лиха, якщо ж питатимуть — відповідати, що яропільські купці, схоплені ординцями на диких полях. Але ніхто, зрештою, нами не цікавився, не вимагав від нас анкет: тільки подивилися на наші м’язи та зуби, вдарили по руках, швидко сторгувалися, й повели на галеру, до коваля, який закував нас у ланцюги.
Нас з Ярославом прикували до останньої лави на долішньому чердаці для невільників-веслярів; випадковим збігом обставин опинилися ми ближче за всіх до корми, де розташовані були приміщення турецької варти та каюта самого капітана Юсуфа-паші. Ми завше звернені були обличчям до дверей його каюти. По палубі походжав наглядач Гусейн, кривоокий і злий, як собака; він бив нас за найменшу провину. А було нас двісті сорок людей, поневолених з різних земель — українських, польських, волоських, московських, грецьких та італійських. Але найбільше було серед нас козаків-ясирників з України — по десять, по п’ятнадцять років відсиділи вони коло весел, й розплескані долоні їхні стали схожими на незграбні мозолясті коржі, налляті залізом і ненавистю.
За кілька днів вийшла наша галера у чисте море, наладнована багатющими скарбами та військовими обладунками. Повільно віддалявся од нас Кримський берег. Скеляста лінія суходолу пішла під воду, зникла у хвилях, і вже замість берегів вишикувалось на обрії невагоме сніжне пасмо хмар, а галера, полишаючи на воді різне сміття, недогризки яблук та оранжеві лушпайки апельсинів, лягла на курс, і чорні Атлантові груди вкрилися цівками холодної морської води. Два дні ми з Ярославом і ще з кількома новачками слабували на морську хворість, заблювавши геть усю капітанську палубу, за що скарані були кривооким Гусейном. Та старий козак Іван Нечитайло зварив нам терпкого турецького зілля й вилікував од сеї недуги.
На третій день подорожі перед нашими очима з’явився сам грізний Юсуф-паша. Рудобородий, з голубими очима (шкіра у нього, народженого від матері-грекині, була шляхетного білого кольору), капітан вистрибом прокульгав повз нас у чорному, гаптованому золотом камзолі. Він посувався нечутно, мов тінь, а поруч з ним, як тихий вітер, йшла дівчина-невільниця, про яку ми вже наслухались пліток на галері — йшла у плахтяній спідниці й червоних чобітках, стегна у неї були вузькі і довгі, як у найкращих сучасних манекенщиць, і волосся чорне, й видовжена прекрасна шия, й прямі плечі підлітка. Ми тільки перезирнулися з Ярославом, але страшний удар Гусейнового канчука пройшовся по наших спинах, і тоді я у нестямі простогнав крізь зуби: “Плюгавий хасі (євнух)!” Раптом Юсуф-паша зупинився і похмуро зиркнув на мене. Я уявив, як моє пошматоване тіло, загорнуте у парусину, кидають у стемнілий простір, у сутінки, у море. “Звідки ти, невірний, знаєш арабську мову?” — спитав Юсуф-паша. Я витлумачив йому, що, будучи за родом своїх занять гендлярем, побував у далеких і близьких землях, навчившися різних мов — грецької, турецької, татарської, арабської, польської та італійської. Він нічого не сказав, тільки скоса подивився на мою брудну подерту сорочку і покульгав далі. Гримаючи ланцюгами, вмостився я на лавці, а Гусейн, від якого завжди смерділо часником, пройшов повз мене і вперше за весь час мого перебування на галері не торкнув мене пальцем, хоча досі цей тип ніколи не відмовляв собі у такій приємності. А за годину прийшов до мене слуга капітана, молодий венецієць Джіроламо, і відімкнув замок мого ланцюга. Так опинився я в каюті Юсуфа-паші.
Він сидів на розкішному турецькому килимі ніжних пастельних тонів; такі килими — вже вибляклі й заяложені — зустрічав я хіба що у залах краківського Вавелю, там, де зберігаються трофеї Хотинської битви. На цих килимах уже добре потовклася лінива нечеса — пані Історія, і ранкова свіжість оттоманських килимів та оттоманських перемог перетворилася на почухрану ганчірку. Юсуф-паша був у бухарському халаті — червоні, зелені й золоті смуги творили, як сказав би Д. В. Смаглій, член Яропільського відділення Художнього фонду, суцільний драматичний акорд — мажорний у своїй відвертій героїчній патетиці. А на плечі Юсуфа-паші спочивала чарівна голівка його невільниці. Здавалось, її темний погляд блукав у смутних метафізичних сферах, безмежно далеких од нашої галери. Мене вразила кількість книжок у каюті капітана: це велике приміщення радше нагадувало кабінет філософа, аніж каюту командира військового корабля.
Не перериваючи своєї роботи, Юсуф-паша поглянув на мене.
— Я покликав тебе сюди, полоненику, — сказав він вишуканою арабською мовою, — щоб вислухати твою чесну думку про мої вірші. Бачу я, що ти людина освічена, і сподіваюсь тому, що ти повідаєш нарешті мені правду, бо цей негідник Джіроламо не знає меж, вихваляючи першу-ліпшу дурницю, написану мною. Одного разу, щоби перевірити його (а треба тобі сказати, він знає арабську мову, якою переважно я складаю свої елегії), я прочитав йому список військового знаряддя, яке є на галері. І що ти думаєш? Цей християнський собака закричав: “Мій володарю, це божественні вірші! Нічого подібного не було в світовій поезії! О незрівнянний Юсуф-паша! У метриці він вищий за аль-Халіла, у літературній критиці кращий за аль-Іскафі, в читанні корану вправніший за Ібн-Муджахіда, в логіці перевершив самого Арістотеля, в мистецтві блискавичного дотепу залишив позаду великого Абу-л-Айна!” Довелося відшмагати його батогами, аби вигнати з його поганого тіла брехню. Між тим почуваю я велику потребу у справедливій критиці, яка дослідила б тенденції розвитку мого літературного хисту, вказавши істинний напрямок неспокійному чорному коневі моєї поезії. Тому слухай уважно все, що я тобі прочитаю, невірний, і скажи щиро свою гадку про ці вірші.
Дівчина сиділа нерухомо, не знімаючи своєї голівки з його плеча. Юсуф-паша примружив очі, пригладив долонею руду бороду й почав:
На присмеркове плесо прийшов самотній я,
аби тебе зустріти, і на мою долоню
сонце впало — велике яблуко червоне,
останній плід мого спустошеного раю.
О вітре юності, о спогади й прозріння!
В країні, де дощі й пожежі,
де небо синє, мов погляд матері моєї,
ти народилося, сузір’я Оріона,
щоб вмерти в небесах
в годину сонцезлету!
Дамаська сталь тверда і вічна,