— Тихо будь! — зупинив його Коршун. — Чому вирішили, що розвідники в болоті загинули?
— А куди ж їм дітися? — зовсім по-домашньому розвів руками Фрось. — Ми ж весь ліс прочесали, певно, вони нас помітили й вирішили через болота пробиватися, а там… самі розумієте…
— Так, через болота їм не пройти, — згодився Коршун. — Але ж хлопаки могли обдурити вас. Ви — до Дубової галявини, а вони провели їх Гадючим яром. Збагнув?
— Але ж племінник ваш… — похитав головою Фрось, а Коршунові стало ясно, що Фрось мав рацію: кому ж вірити, якщо не родичеві самого Коршуна?
— От що, Фросю, — пом'якшав, — піднімай своїх хлопаків і — швидше до Острожан! Він вас проведе, — кивнув на Грицька. — А може, я сам? — завагався, та лише на секунду — згадав, що розвідники пробилися через усі есесівські заслони, вони — справжні солдати, легко в руки не дадуться, для чого ж підставляти свою голову під кулі? — Хоча тут у мене справи… Загін пошлеш дорогою лівіше від села, відріжеш їм шлях до Темного лісу, а там оточиш рибальську хижу — хлопець тобі покаже. Якщо вони там взагалі є… — додав раптом непевно.
— Там вони, ось побачите, — просунув голову в двері над Фросевим плечем есбіст.
— Ти, Олексо, бери його загін, — розпорядився Коршун, — і гайда! Поспішайте, аби заступити їм дорогу до темряви.
— Дайте мені й другий загін, — попросив есбіст. Знав, що тільки назва — загін, насправді ж у Фрося під рукою двадцять два чи двадцять три стрільці.
— А коней де візьмеш? — запитав Коршун, і есбіст лише стенув плечима. Справді, у них всього три десятки коней. А поки дістанешся до Острожан пішки…
— Добре, пане, — погодився, — Фросевів загін полку вартий.
— З богом, — відпустив їх Коршун. Коли вже виходили, попросив: — Постарайтеся живими їх взяти. Хоча б двох чи одного. Привезете сюди, разом допитаємо.
Есбіст озирнувся, довге й похмуре обличчя його посвітлішало.
— Буде зроблено, пане. У мене на цих червоних вояків давно вже дуже руки сверблять.
Бутурлак, ще здалеку побачивши двох на коні, затурбувався.
Коли вершники під'їхали ближче і в бінокль можна було розібрати, що попереду сидить Андрій, трохи заспокоївся.
Але ж хто другий? Якийсь старший чоловік, вусатий, у білих штанях, босий. І чому в хлопця на шиї автомат?
– Іванов, займіть позицію на горищі! — наказав. — Контролюйте підходи з боку лісу. Горянський, станьте біля дверей. Стріляти тільки за моєю командою! — лейтенант підтягнув до себе автомат, клацнув затвором.
Андрій, зістрибнувши з коня, попрямував до дверей хижі, та, згадавши про замок, гукнув Пилипа:
— Відчиняй швидше!
— Замок там тільки для годиться… Лейтенант так наказав…
«Звичайно, — подумав хлопець, — а коли б тут щось трапилось? Виламуй двері?..»
Він штовхнув двері плечем і ледь не потрапив в обійми Горянського. Той поклав одну руку йому на плече, другою схопив автомат.
— А-а… — здогадався Андрій. Віддав солдатові зброю, пошукав очима лейтенанта. Нарешті звик до напівтемряви, побачив, що Бутурлак сидить біля вузенького віконечка на ослоні. Під його допитливим поглядом зробилося соромно, наче він завинив у тому, що сталося.
Андрій опустив голову, мовив, похнюпившись:
— Пробачте нас, трапилось таке… Скоро тут будуть бандери, і вам слід тікати! — гадав, що зараз усі почнуть розпитувати, але лейтенант, здавалося, не змінив і пози. — Ми не винні, так вийшло…
Бутурлак запитав коротко:
— Хто це з тобою?
— Вуйко Антон. Пилипів батько.
— Добре… — кивнув головою лейтенант. — Поклич вуйка Антона сюди.
Старий Демчук виговорював щось Пилипові. Почувши, що його гукають, зайшов до хижі, став біля дверей, та Горянський вказав йому місце перед лейтенантом.