— Я з ними побився, не покажуть.
— Чого бився?
— Та малий зірку не хотів показувати.
— Зірку? — здивувався Северин Романович. — Яку зірку?
— Знайшов, каже. Звичайна зірка, червоноармійська.
Пружини дивана, на якому сидів Северин Романович, голосно застогнали.
— Сам бачив її?
— Бачив, то й що? Така сама, яку ви відняли колись у мене.
На кілька секунд запала мовчанка.
— Справді, міг знайти, — зітхнув нарешті Северин Романович. Помовчав і запитав: — А зірка та яка?
— Червоноармійська, кажу…
— Не те питаю. Ну, видно, що в лісі лежала? Заіржавіла чи почорніла?
Андрій сперся плечем на стінку, бо коліна зрадницьки затремтіли.
— Я й сам подумав, чому нова зірка? — почув Грицькову відповідь.
Знову застогнали пружини дивана.
— Може, він її пісочком відчистив? — висловив припущення Северин Романович.
— Не все одно… — зітхнув Грицько. — Я вам про пса, а ви — зірка…
— Ану, помовч! — наказав Северин Романович. По хвилі запитав: — Не бачив — хижу замкнуто?
— Та висить замок.
— Не заходив всередину?
— Я ж казав — побився з ними. А що?
— Чужих людей поблизу не бачив? Вояків совітських?
— Де ж їм тут взятися?
— Бачив, що вуйко Кирило вранці приїжджав? Німці совітських розвідників ловлять.
– І ви гадаєте?..
— Нічого я не гадаю. Підозріло тільки — зірка ота…
— Слухайте, — швидко мовив Грицько, — а Пилип ще клунок ніс. Півхлібини і огірки… Сам бачив, розсипав він.
Диванні пружини знову застогнали.
— Ану, поклич Андрія, — наказав Северин Романович, та одразу позадкував: — Хоча, не треба. Бери коня, мерщій скачи до Грабового.
Андрій обережно висковзнув з коридора. Попід стіною спіжарні перебіг до брички, почав розпрягати коня.