Матлюк покліпав очима, заперечив нерішуче:
— Але ж тоді вони всі… — провів ребром долоні по горлу. — А ви ж казали, треба взяти червоних живими.
— Ти, хлопче, не лізь поперед батька в пекло, прошу я тебе. Гранатою їх, бо поки братимемо живими, вони не одного нашого покладуть. Збагнув?
— Слухаюсь, пане! — Хлопець засунув гранати за широкі халяви німецьких чобіт, прудко сковзнув у рідкий прибережний лозняк.
— Гарний хлоп… — засміявся йому вслід Фрось. — Спритний хлоп. — Зітхнув скрушно, та не дуже щиро. — Шкода буде, якщо його скосять. Але тоді точно знатимемо, що совітські вояки в хижі. — Він знову озброївся біноклем, та відразу одклав. Грицько потягнувся, щоб взяти, але Фрось відштовхнув його руку ліктем.
— Я хотів глянути…
— Сиди тихо, хлопче, — скосував на нього Фрось, — і ховайся, бо зараз тут така стрілянина вчиниться!..
Та Фросеві прогнози не здійснилися. Від хижі глухо гахнуло — і тиша.
Фрось схопився за бінокль, глянув, потім підвівся й побіг до хижі. За ним рідким цепом трюхикали бандерівці. На Грицька ніхто не звертав уваги, і він побіг слідом, намагаючись триматися за спиною кремезного стрільця в темно-синьому жупані.
Хижа горіла. Матлюк стояв неподалік, із задоволенням спостерігаючи, як язики полум'я вириваються з маленького віконечка.
— Як я її! — похвалився Фросеві.
— Там хтось був?
— Нікого, — зітхнув Матлюк з удаваним розчаруванням. — Але якщо б і були…
— Файно зробив, — похвалив Фрось.
Побачив Грицька, поманив пальцем. Мовив невдоволено:
— Отже, помилочка вийшла…
— Але ж ми гадали…
— Усі гадають! — повчально підвів пальця Фрось. — І не вгадали!
— Не вгадали, — погодився Грицько. Нараз витягнув шию, вдивляючись в очерети. — А де ж човен? — запитав розгублено. — Я залишив там човен, — тицьнув пальцем в очерети, — а його нема.
Фрось насторожився.
— Який човен?
— Наш, рибальський. Вони могли скористатися ним.
Фрось одразу зрозумів Грицька. Побіг до берега, скочив на містки й прилип до бінокля. Грицько й неозброєним оком помітив чорну цятку на тлі темніючого неба.
— Правіше дивіться, вуйку! — закричав схвильовано. — Бачите — правіше!
Фрось навів бінокль і завмер.
— Ось вони, батяри… — промимрив крізь зуби. — Не наздогнати…
Та раптом рішився.
— Степане, — загорлав щосили. — Коней давай, прошу я тебе, і швидше, бо втечуть!
Степан замахав руками, вистрелив з карабіна в повітря, і коноводи зрозуміли його, погнали коней до хижі.
— Ну, дорогенькі, не втрачайте часу! — Фрось скочив на свого мерина. — Берегом, бережечком, прошу я вас ласкаво, і зброю тримайте наготові! Мусимо перехопити їх!