— Тепер розповідай, — наказав лейтенант Андрієві.
Хлопець говорив збиваючись і не дуже складно, але Бутурлак слухав, не перепитуючи.
Коли нарешті Андрій замовк, лейтенант перевів погляд на старого.
— Отже, ви, дядьку Антоне, зможете провести нас? — запитав. — Яким шляхом?
— Прошу, пане-товаришу, є дві дороги. Або ж навколо села до Темного лісу, або ж болотами. Якщо до Темного лісу, то на бандер можна натрапити, а болотами, правда, небезпечно… Але пройдемо.
— Там тільки вуйко дорогу знають, ніхто з села не ходить, навіть я, — швидко вставив Андрій. — Якщо вони кажуть, що проведуть, то проведуть, не сумнівайтеся.
— А ми й не сумніваємось. — Лейтенант розгорнув планшет. — Йдіть до світла, дядьку Антоне.
Андрій слухав, як лейтенант обмірковує із старим Демчуком шлях через болота, й дивувався.
Хлопець досі перебував у гарячково-збудженому стані, від нетерпіння переступав з ноги на ногу. Гадав: почувши, що бандерівці дізналися про їхню схованку, розвідники стривожаться, почнуть негайно збиратися, а лейтенант спокійно схилився над картою, наче раніше не мав часу вивчити її. Не знав, що цей зовнішній спокій свідчив про високу внутрішню зібраність солдатів, готовність будь-якої секунди прийняти смертельний бій з ворогом.
Нарешті лейтенант клацнув кнопками планшета й підвівся.
Сержант Іванов зісковзнув з горища, став за спиною Бутурлака. Горянський відступив од дверей, даючи дорогу. Та лейтенант стояв, машинально поправляючи ремінь автомата. Зиркнув на Андрія, перевів погляд на Демчука й запитав у старого:
— Бандерівці, звичайно, дізнаються, хто допоміг нам. Що станеться з вами?
— Най пан офіцер не сушить цим собі голови. — Демчук поліз у кишеню за махоркою, та передумав. — Жінка моя, певне, уже зібралася, а ми з хлопаками пересидимо десь у лісі. — Осміхнувся у вуса. — Пересидимо, якщо наші не дуже баритимуться, так і скажіть начальству: зачекалися тут. Точно кажу, зачекалися, най не думають, що всі тут бандери, скоро їм в'язи скрутимо!
Така довга тирада, видно, далась йому нелегко — усміхнувся сором'язливо й розгладив вуса.
— Що з цим? — Горянський підважив на руці відібраного в Андрія «шмайсера».
Бутурлак сковзнув поглядом по хлопцеві. Махнув рукою і мовив:
— Твій він, чи що? Віддай.
— Спасибі, вуйку! — Андрій радісно схопив зброю.
Пилип, побачивши, що Андрієві повернули автомат, поліз у куток хижі, відкинув старі сіті, зсунув ящик і також витягнув «шмайсера».
— Ах ти ж, малий вар'яте! — не витримав батько. — Ану, дай сюди!
Пилип відступив у глиб хижі, дивився рішуче й зброю тримав міцно.
— Я за сто метрів пляшку розбиваю, — пояснив, і це прозвучало, як гідна відповідь батькові.
— Що поробиш, війна… — мовив Бутурлак. — Під час війни всі дорослішають.
Старий дав лейтенантові дорогу. Подумав: війна таки загартовує людей. Цьому лейтенантові років двадцять чи двадцять один, а вже офіцер, і той сорокарічний здоровань беззаперечно слухається його наказів. Зніми ж із лейтенанта мундир і одягни в сорочку — звичайний собі сільський парубок, ну, трохи старший за Пилипа. І по шиї можна дати, якщо за діло…
Сергійко стояв, заклавши руки в кишені штанів, і дивився, як вислизають солдати з хижі. Останнім вийшов батько, потягнув сина за собою.
— Тримайся мене, — наказав. Роззирнувся довкола, обличчя його посвітлішало, гукнув лейтенанта. — Там човен, — тицьнув пальцем на очерети. — Човен Северина Романовича, і всі ми вліземо…
— Для чого?
— А ми навскіс через озеро. Навкруж — верст дев'ять, а тут чотири.
Бутурлак завагався.
— Але ж нас восьмеро.