— Троє хлопчаків. У них ваги… Добрячий човен, сам Жмудеві робив, знаю. Дуже прошу тільки лягти на дно, бо хтось може побачити вас. А так думатимуть — старий з хлопчаками по рибу подався.
Бутурлак не перечив. Можливо, старий мав рацію, хоча не зовсім: либонь, тому Жмудеві пальця в рот не клади — давно збагнув, що до чого, і годі сподіватися, що їхні маневри лишилися нерозгаданими.
Пилип з Андрієм сіли на весла, Демчук узявся кермувати, а Сергійко примостився на носі. Розвідники полягали на дно й старалися не дуже ворушитися, бо човен сів глибоко й міг бортами зачерпувати воду.
Бутурлак дивився, як вправно веслують хлопці, наче то була для них не робота, а розвага.
Славні хлопці — щастя, що все так влаштувалося. Якщо б не ці кирпаті веснянкуваті поліщуки, вночі розвідники обов'язково натрапили б на бандерівську засідку, і невідомо, чи довелося б йому бачити синіюче передвечірнє небо, чути рипіння кочетів і лебедіння води за кормою.
Андрій, перехопивши уважний погляд лейтенанта, зрозумів його по-своєму.
— Ми звичні, — пояснив. — Ось вуйко Антон не дадуть збрехати: до Заозерного за годину діставалися, а від Острожан туди навпростець шість верст.
— Ти скільки класів закінчив? — запитав Бутурлак. Побачив, як спохмурнів хлопець, і зрозумів, що торкнувся болючого місця.
— Чотири… — Раптом Андрій подумав, що лейтенант може витлумачити це не так, як треба, і уточнив:
— Ми з Пилипом ще перед війною вчилися, семирічка в нас була.
— Фашисти зліквідували?
— Так.
— До Німеччини багатьох забрали?
— Звичайно. Правда, дехто на хуторах переховується, а двоє хлопців у бандери подалися. Кажуть: у бандерах якось переб'ємося, а в рейху точно загинемо.
— Оце так! — похитав головою Васюта. — Значить, переб'ємося… З автоматом у руках! Автомат — не іграшка, з нього стріляти треба…
— А вони несвідомі, — подав голос Пилип. — Та й Коршун казав: з фашистами воюватимуть…
— А воюють з нами!
— Я от що скажу, — мовив старий Демчук. — Скоро тамтих коршунівців поменшає. Люди починають розуміти, що до чого. Звичайно, куркулів там багато, і ті руки гріють…
— Нічого, дядьку, — пообіцяв лейтенант. — Скоро ми їм на хвіст наступимо! — піймав Андріїв погляд, усміхнувся відкрито. — Вчитися хочеш?
Андрій ствердно кивнув головою. Стиснув зуби так, що випнулися вилиці й обличчя набрало рішуче-впертого виразу.
— Він у Гриця книжки краде, — підморгнув лейтенантові Пилип. — Це брат його двоюрідний, у містечку в школі вчиться. Ми колись попросили в нього підручники, так не дав. Ось і доводиться брати потихеньку, він все одно влітку книжок майже не читає.
— Недовго вже чекати, — підбадьорив лейтенант, — восени підете в школу.
— Згоріла наша школа, есесівці спалили.
— Нову збудують.
— Чекати довго, — поскаржився Андрій. — Та нічого, ми до Заозерного ходитимемо.
— Це там? — визирнув з-за борту лейтенант.
— Десять верст берегом. А взимку, коли озеро замерзає, вдвічі менше.
— Славне у вас озеро! — лейтенант перекинув руку через борт, похлюпався. — І велике, як море.
— П'ятнадцять верст завдовжки, — ствердив Андрій.
— Колись по війні на юшку приїдемо.