Демчукова дружина була повновида, вродлива й голосиста — перша співачка на селі. Дехто дивувався, чому така красуня пішла за бідаря, ще й кульгавого, та згодом навіть найзлостивіші сільські пліткарки принишкли, побачивши, у якій злагоді живуть Демчуки.
Катерина Семенівна визирнула у вікно, запитала:
— Що тобі, щастя моє?
Отак завжди: «щастя моє» чи «радість моя», а він: «пташечко моя співуча»…
— Запрягай Білку, рибонько, й швидше!
— Що так горить?
— Не розпитуй, скоро тут будуть бандери, і не зносити нам голови!
Демчук швидко, майже не кульгаючи (коли поспішав, рухався плавно, мов розраховував кожний крок), збіг на ґанок, взяв піджака, що висів там; жінка також вискочила на ґанок, схопила його за руку.
— Діти де?
— Там, — махнув рукою на озеро. — Зі мною підуть… Ти збирайся швидко, півгодини маєш, речі візьми найнеобхідніші та продукти. Поїдеш лісовим путівцем до Заозерного, у тітки Олени переночуєш, а вранці — на хутір до сестри. Там і спіткаємось.
Вона стояла, опустивши безвільно руки. Нараз мовила:
— Радьте собі, як знаєте… Нікуди я не поїду й синів не пущу! Що нам робити в сестри?
Демчук приступив до неї.
— Знаєш, що твої сини наробили? Совітських вояків переховують, і бандери зараз тут будуть. — Побачивши, як сполотніла дружина, пригорнув її. — Не страшися, ластівко. Все, бігме, перемелеться, абисьмо живі були…
Жінка легенько відштовхнула його.
— Чого ж ти стоїш? Поспішай!
Демчук поцілував дружину. Заліз на коня позаду Андрія. Той пустив повід, і Сірко, пританцьовуючи, рушив до озера. А Демчук дивився назад — бачив, як заметушилася дружина, — дивився, поки подвір'я не сховалося за поворотом.
Коршун, вислухавши племінника, розгнівався.
— Ану, Олексо, поклич Фрося! — наказав начальнику служби безпеки — довгому і на перший погляд хирлявому чоловікові з уважними й хитрими очима, що стовбичив у дверях і уважно слухав дещо плутану розповідь Грицька.
— Сучий син, цей Фрось! — мовив есбіст переконано. — До стінки б його!
— До стінки завжди встигнемо. Поклич, кажу!
Фрось з'явився хвилин через п'ять, погупав важкими чобітьми на сходах, зупинився в дверях, зайнявши ледь не весь отвір, приклав руку до брудного напіввійськового кашкета.
— З'явився за вашим наказом, пане Коршун!
— Ех ти ж, ворона! — Коршун підійшов до нього близько, міг дотягнутися рукою. — Проґавив розвідників…
— Ми прочесали ліс до болота. Нам синок Северина Романовича повідомив, що бачив тамтих вояків за Дубовою галявиною.
— Цей? — відсунувся Коршун, показуючи Грицька, що примостився на стільці.
— Ні, той вищий був, кирпатий…
— Оце мій племінник, а ви повірили якомусь…
— Андрій то був, — втрутився Грицько.
— Я й кажу, — зрадів Фрось, — коні добрячі, такі коні тільки в Северина Романовича…