Тринадцятий місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коло Мавзолею вже чекав Харитон Петрович. Попереду прямо перед входом у Мавзолей стояла чимала делегація з Узбекистану. Частина членів делегації, у тому числі її керівники, які очолювали чергу, були у звичайному, світському одязі, частина - в національному. Харитон Петрович відтрутив двох узбеків в халатах і тюбетейках і поставив майора Бузину і старшого лейтенанта Нікітченка попереду них за секретарями ЦК Компартії Узбекистану, після чого мовчки забрав у задніх узбеків вінок і передав його майору Бузині і старшому лейтенантові Нікітченку.

Поряд став підполковник Мусоргський.

Узбеки в халатах і тюбетейках позаду здивувались, незадоволено засопіли, але теж промовчали.

Задзвеніли куранти, і з воріт Спаської вежі, карбуючи крок, вийшли три солдати в парадно-стройовій формі, з блаватного кольору петлицями та багнетами на ґвинтарях.

Підполковник Мусоргський увімкнув хронометр і шепнув на вухо майору Бузині:

- На зміну караула відводиться п’ятдесят п’ять секунд. Плюс-мінус п’ять секунд від нормативу, і солдатикам гауптвахта забезпечена.

Солдатики припечатали останній крок разом з останнім ударом курантів.

Підполковник Мусоргський задоволено вимкнув хронометр.

Харитон Петрович прибрав вірьовку, яка перетинала вхід до Мавзолею, рукою подав команду, і секретарі ЦК Комуністичної партії Узбекистану першими віднесли до Мавзолею свій вінок із лаврового віття і троянд.

За ними свій вінок із соснових лап і вплетених гвоздик поклали майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко.

Олексій Григорович, як годиться в таких випадках (а такі випадки він бачив у Києві, коли члени Політбюро ЦК КПУ покладали вінки до пам’ятника вождю навпроти Бессарабського базару, - вождь на членів Політбюро ЦК КПУ уваги не звертав, а дивився у бік базару, ніби промовляв: «Ето всєрьйоз і надолго»), розправив стрічки і прочитав: «Вождю світового пролетаріату Володимиру Іллічу Леніну від вдячних узбецьких дехкан за здійснення земельної реформи».

Харитон Петрович дав дозвіл пройти у склепінь Мавзолею.

Підполковник Мусоргський став попереду секретарів ЦК Компартії Узбекистану, за секретарями прилаштувались майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко, позаду сопіли узбеки у тюбетейках і халатах, за узбеками заворушилася півторакілометрова вервечка черги.

Майор Бузина ніколи, чи майже ніколи, не втрачав рівноваги і не піддавався хвилюванню, бо така у нього була служба - у будь-яких ситуаціях він мусив витримувати спокій і гамувати емоції.

Але отепер був такий випадок («вікопомний, знаменний, символічний, непроминальний», - намагався знайти відповідне означення Олексій Григорович), який примусив майора Бузину захвилюватися, і його серце мимоволі охопила урочиста піднесеність і разом з нею траурні почуття.

Ленін, як розказував майор Бочонкін з «єврейського» відділу, москалем не був, оскільки мав родовід по лінії батька від астраханського діда-калмика, а по лінії матері - від діда-єврея з міста Старокостянтинова, а майор Нежердецький додавав, що під Старокостянтиновом 1648-го року козацькі полки на чолі з Максимом Кривоносом розбили польське військо Яреми Вишневецького, тобто Ленін був майже земляком чи справдешнім земляком. Зі слів агентури майора Бочонкіна, 1907-го року Володимир Ілліч написав геніальну статтю «Лев Толстой як верцадло російської революції», Олексій Григорович прочитав її, законспектував і вивчив напам’ять, а Володимир Ілліч, як виявилось, написавши, забув про неї, згадав лише через шістнадцять років і вирішив зазирнути у те свічадо; що він там хотів знайти і кого побачив - майор Бочонкін і його агентура не знали, нічого не міг додати і майор Нежердецький, тільки потім того Леніна нібито трапив шляк, він втратив мову, тяму й глузд, правдоподібно, такому розвитку подій сприяв застарілий сифіліс, отриманий тих же шістнадцять років тому, чи, може, й пізніше, коли за завданням «меншовиків» Лев Троцький підсунув йому хвору на сифіліс паризьку повію, намагаючись знищити в такий спосіб вождя «більшовиків» - таку гіпотезу майор Бочонкін чув від свого агента «Халцедона», втім, «Халцедон» міг і помилитися, - Олексій Григорович почав дещо міняти свою думку про Троцького після прочитання книжки, яку йому вручила Розалія Самійлівна перед поїздкою у Москву, - треба ще розібратися, що вони між собою не поділили, адже Левко Троцький теж з наших; Троцький з повією, прогадав, а, може, то й не Левко Давидович її підсунув вождю? - могутній організм вождя майбутньої світової революції витримував і не такі випробування, і жив би він ще довго, якби не зазирнув у те верцадло, і до самої своєї смерті у січні 1924-го він мусив, бідолашний, мимрити щось не завжди розбірливе своїй згорьованій дружині Надії Костянтинівні Крупській, напевне, намагаючись розповісти, щт він все ж таки побачив у тому верцадлі і що тоді йому сказав граф Лев Толстой, допоки Сталін, піддавшись на провокацію Троцького, не назвав Крупську брудним словом, після чого Ленін зовсім втратив мову. «Отже у хворобі і смерті Володимира Ілліча винен був граф Лев Толстой, а Лев Троцький йому тільки допоміг у той час, коли Володимир Ілліч писав викривальну статтю про графа», - робив вислід майор Бочонкін.

З такими сумними думками і спогадами в холодній без мазепинки голові, бо головний убір Олексій Григорович при вході в Мавзолей поштиво здійняв, незважаючи на те, що узбеки залишилися в тюбетейках, з гарячими почуттями любові до вождя у схвильованому серці і гіркої відрази до графа Льва Толстого, який москалем був стовідсотково, варто лише глянути на його парсуну, та його підлигача і тезку Льва Троцького, який москалем не був, тому відраза до Троцького у майора Бузини була меншою, аніж до Толстого, він увійшов у склеп і посунув униз, у підземелля.

Аби вгамувати хвилювання, почав рахувати про себе сходинки: «Один, два, три…», повторюючи написані драбинками вірші Володимира Маяковського:

Лєнін

і тєпєрь

жівєє

всєх

жівих.

У підсумку вийшло 28 східців.

Коли ступив на горизонтальну площину, кинув оком навколо, приглядаючись, чи не залишилися сліди від вибуху, який скоїв заблукалий в ідеологічних тенетах шахтар із Донецька.

Слідів не виявив.

Позаду напирали узбеки в тюбетейках і халатах.

Майор Бузина зробив ще кілька кроків підземеллям, оглядаючи стіни і стелю.

«А де ж Ленін?» - раптом згадав він, заради чого зайшов до Мавзолею.

Саркофаг лишився вже позаду, Олексій Григорович повернув голову і озирнувся на лежачого під склом вождя.