Тринадцятий місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Старший лейтенант Нікітченко жваво розповідав свою історію, не забуваючи тимчасом присьорбувати чай з печивом, сало він вже доїв.

Майору Бузині не дуже жалко було свого сала і печива, тому що, по-перше, не був скнарою, по-друге, як-не-як, Нікітченко пообіцяв провести його до Мавзолею вождя світового пролетаріату. Майор Бузина щось не пам’ятав, щоб хтось із його знайомих бачив Володимира Ілліча увіч, навіть майор Забара та майор Нежердецький, які бували в Москві, тому відвів свій погляд, коли Нікітченко розірвав останню пачку вафлів, яку майор Бузина все ж мав надію разом з салом залишити на вечерю.

З напхнутим ротом старший лейтенант Нікітченко продовжував:

- Але не заспокоївся Голоцван, бачте, таким патріотом, у Ворошиловграді про таких кажуть «пантральот», виявився. І знову почав писати по новому колу, уже із скаргами на несправедливе звільнення з роботи. Реакція, розуміється, та ж - не своїм ділом зайнявся хлопець. Дійшов він і до КДБ, захотів у нас знайти справедливість. Саме я, на свою ж…, вибачаюсь, біду, чергував того дня по Управлінню на прийомі громадян, коли він приніс свою скаргу.

Кладе він на стіл переді мною свої папери і поряд вибрані твори Леніна в коленкоровій палітурці і вже практично без золота, витерлось, певно, і спав на Ленінові замість подушки.

Питаю: «Що це таке?»

Він пояснює: «Оце в заяві я виклав усе те, що коїться в нашому тресті, - показує на свої папери, - а це, - показує на Леніна, - вказівки вождя, як боротися з порушеннями і наводити лад у нашій соціалістичній державі на шляху до комунізму».

Бере скаргу, зачитує абзац за абзацом про виявлені ним розкрадання і відмови на його попередні заяви, а потім розгортає том Леніна і роз’яснює мені, як діяв Володимир Ілліч щодо таких порушників: «Негайно заарештувати Когана, члена Курського центрозакупа, - читає, як зараз пам’ятаю, той Коган, член Курського центрозакупа, у мене вже в голові місяць крутиться, - за те, що не допоміг 120 голодуючим робітникам Москви і відпустив їх з пустими руками. Опублікувати в газетах і листками, аби усі працівники центрозакупів і продорганів знали, що за формальне і бюрократичне ставлення до справи, за невміння допомогти голодуючим робітникам репресія буде сувора, аж до розстрілу».

«Аж до розстрілу!» - каже Голоцван.

Я йому кажу: «Зачекайте, товаришу Голоцван. Ленін говорив про відповідальність члена Курського центрозакупа товариша Когана за відмову допомогти голодуючим робітникам. А ви пишете про розкрадання будматеріалів, яке нібито відбувається у вашому тресті. Я не бачу логіки: де у нас голодуючі і хто їм не хоче допомогти?»

Він з тією ж упертістю в голосі продовжує торочить: «Річ тут не в Когані особисто, а у формальному і бюрократичному ставленні до справи. І робітники на сорок п’ятому році радянської влади живуть не набагато краще, ніж за часів центрозакупа».

І знову цитує Леніна: «Найменше беззаконня, найменше порушення радянського порядку уже є дірка, яку негайно використають вороги трудящих».

І перепитує: «Чи ви не згодні з Леніним про дірку?»

Як тут мені не бути згодним?

Питаю: «Що ви хочете?»

Відповідає: «Хочу, щоб органи КДБ викрили беззаконня і покарали винних усією суворістю нашого закону, як заповідав нам Володимир Ілліч Ленін. І тих, хто розкрадає, і тих, хто їм потурає чи приховує беззаконня. На вас, чекістів, остання надія».

Бачу - хлопець писучий, реакція гостра, про те, що його начальник - племінник директора тресту, а директор тресту - член бюро міськкому партії, я знав, тому вирішив використати момент ось з якого боку.

- Я здогадуюсь, - мовив майор Бузина.

- От-от, ви мене зрозуміли. «Добре, - кажу йому, - а, може, домовимось таким чином. Ми допоможемо вам влаштуватись в інший трест, згодом і квартиру отримати підсобимо, а ви нас будете інформувати про недоліки, тільки, головним чином, політичного характеру. Адже Володимир Ілліч розглядав недоліки через політичну призму, говорячи про «дірку». Але цілком конфіденційно, щоб, крім нас з вами, про наші взаємини ніхто не знав. Не вказуючи свого прізвища, будете писати нам повідомлення, під псевдонімом, який ви самі оберете. Наприклад, «Галан»? Ви читали твори нашого видатного письменника Ярослава Галана, який викривав ворогів Радянської влади?»

«У школі вивчали, - відповідає. - «Плюю на папу», здається. Мені не дуже сподобалось».

«Ну, то ваша справа, кажу, сподобалось чи не сподобалось. Проблем немає, візьмемо «Кошовий». Я маю на увазі нашого земляка Олега Кошового, який героїчно загинув, ведучи підпільну боротьбу проти німецьких окупантів у місті Краснодоні. Ви «Молоду гвардію» Олександра Фадєєва читали?»

«Теж у школі».

«Теж не сподобалась?» - питаю.

«Та ні, чого ж, книжка гарна, і про земляків», - відповідає.

«От і оформимо на вибір ваш псевдонім, хай буде «Кошовий», і наші таємні взаємини. Тільки не сьогодні, а трохи згодом, в іншому місці. Ви подумайте. А про нашу розмову нікому не кажіть, навіть жінці».

- Згодився? - аби підтримати розмову, запитав майор Бузина. - Момент для вербування вибрано вдало.

- Не згодився, упертюх, - з жалем проказав старший лейтенант Нікітченко. - А вербовка сама йшла в руки. «Думати нічого, - відповідає. - Таємних взаємин не хочу. Ні під псевдонімом «Галан», ні під прізвиськом «Кошовий». Ленін вимагав гласності. Тут він прямо пише: «Опублікувати в газетах і листками…»

Все-таки з гнилим нутром виявився. Навіть про своїх дітей не подумав і на квартиру не клюнув.

«Добре-добре, - закриваю його Леніна. - Заяву вашу ретельно перевіримо і вживемо відповідних заходів».

Він аж повеселішав, а то таким набурмосеним попервах був.