Тринадцятий місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«От стерво мале, мов реп’ях причепилось, - міркував майор Бузина, прошкуючи вулицею Горького в готель «Пекін», трохи хутчіше, ніж він ходив зазвичай. - В портфелі піонерський галстух носить, молоко ще на губах не обсохло… Чи не молоко? Може, й справді не молоко, бо зароблений портвейн показувала. З такою Монікою тільки заведись, справді, може вчинити блюзнірський акт. Потім доказуй з відрізаними цими самими, як вони називаються? - що ти ніякого відношення до Зої Космодем’янської і тим паче до Павлика Морозова не маєш».

На півдорозі до готелю майор Бузина зупинився, щоб перевести дух.

Перехожий, який ішов позаду, наштовхнувся на нього і вилаявся в спину:

- Блін, тваю мать! Ти чаво нє включаєшь задній стоп-сігнал, када тармазішь-то, лох? Хочєшь, штоб щас рубля на палтара штрафанул за нарушєнія правіл улічнава двіженія?

Остерігаючись нової халепи, розміром більшу на п’ятдесят копійок від попередньої, майор Бузина чемно вибачився, звернув на бровку і хутким кроком, майже, як москвич і без зупинок, поспішив до свого тимчасового московського помешкання. «Чи ходив культовий український письменник Юрій Андрухович тилами «Соврємєнніка»? - зацікавився він. - Треба буде зайти до Розалії Самійлівни, - віддам Троцького і візьму Андруховича, прочитаю, чи не зустрічався він з цією вар’яткою, у якої - що там у неї на губах не обсохло?»

В номері земляка з Ворошиловграда не було, і Олексієві Григоровичу не було кому розповісти про пригоду, яка сталась у нього біля знаменитого московського театру «Соврємєннік», не побачив він його і зранку, коли збирався йти на перше своє заняття зі своїми новими колегами в Центральному апараті КДБ СРСР.

2.6.

Впродовж тижня майор Бузина акуратно міським транспортом їздив на Луб’янку у будинок КДБ СРСР, побудований на початку ХХ-го століття для страхової компанії «Росія». Виконуючи почесне доручення, він проводив бесіди з оперативним складом новоствореного відділення, ділився досвідом, розказував про специфіку діяльності націоналістичного підпілля в Україні у довоєнний та післявоєнний періоди, зосібна, про його ватажків Євгена Коновальця, Степана Бандеру, Андрія Мельника, Ярослава Стецька, Романа Шухевича і різницю між ОУН (б), ОУН (с), ОУН (м), ОУН(з), ЗЧ ОУН і ЗП УГВР, про ґрипси, штафети, схрони, боївки, криївки, референтури, резидентури. Послідовно по черзі та відповідно до плану виклав основні положення науково-публіцистичної роботи Івана Михайловича Дзюби ¹⁷⁾ «Інтернаціоналізм чи русифікація?»і його опонентів із ЦК Компартії України та Академії наук УРСР, які не володіли англійською мовою, тому під псевдонімом «Богдан Стенчук», що в перекладі з англійської означає «Богдан Гівнюк» ¹⁸⁾,у видавництві Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном видали брошуру під назвою «Що і як обстоює І. Дзюба», дослідження В’ячеслава Чорновола ¹⁹⁾ «Як і що обстоює Богдан Стенчук?», а також розвідки працівника Історії АН УРСР Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?». Торкнувся історії з Віктором Погружальським ²⁰⁾, який підпалив Державну публічну бібліотеку Академії наук Української РСР, намагаючись зліквідувати історичні джерела, які могли стати підґрунтям для розпалювання в республіці українського буржуазного націоналізму і сепаратизму (в деякій частині Погружальському це вдалося). Розповів про останні гострі акції, які вчинили в Києві поки що невідомі лихочинці, певно, виконуючи завдання закордонних ОУН, по почерку - бандерівці (розшукові справи «Сажотрус» і «Мазило»). Навчив працівників нового московського підрозділу особливостям національних українських традицій і ритуалів, методам вербування та конспіративного зв’язку із завербованими агентами, які мусили знати фахівці в галузі боротьби з українським буржуазним націоналізмом - всередині Української РСР і за її межами, головним чином у місцях, де засуджені націоналісти відбували покарання за скоєні злочини, та й у Москві, через яку з пересадками проїздили їхні родичі, коли їздили на побачення в мордовські і псковські табори, зупиняючись на квартирах дисидентів - своїх однодумців, не кажучи вже про Ленінград - вогнище українського буржуазного націоналізму ще з часів навчання у Петербурзькій Академії мистецтв Тараса Шевченка, де навчався такий же націоналіст, як і Тарас Шевченко, художник-модерніст Феодосій Гуменюк ²¹⁾ і продовжував використовувати знаменитий мистецький заклад у колисці Жовтневої революції для поширення українського буржуазного націоналізму на сучасному етапі, певно, маючи доручення від закордонних центрів ОУН. Та й не тільки у Москві і Ленінграді, а й в інших містах і місцях Росії: на Кубані, Ставропільщині, Терщині, Вороніжчині, Білгородщині, Курщині, в Ростовській, Астраханській областях і Зеленому Клину на Далекому Сході, - нарком освіти УСРР Микола Скрипник ²²⁾, який висунув гасло «українізації», тобто за своїми поглядами і діями був український націоналістом, домагався від РСФРР повернення вказаних земель Україні, мотивуючи тим, що вони історично і етнографічно належать до питомо українських теренів, навіть 1928 року просив підтримки в учасників 6-го конгресу 3-го (Комуністичного) Інтернаціоналу, скорочено «Комінтерн», - пояснював своїм уважним слухачам майор Бузина, - та хто ж з інтернаціоналістів піде назустріч домаганням українського націоналіста?; в Казахстані - на цілинних землях і землях, куди із Західної України звозили помагачів бандерівців, місця б вистачило й усім українцям, - продовжував розповідати Олексій Григорович, - у Молдавії - Сороках, Тирасполі і Бендерах, Румунії - на Мараморщині, у Добруджі та Сучаві, Польщі - на Холмщині і в Підляшші, Словаччині - Пряшеві, Югославії - Заґребі, Сараєві, Баня Луці, Новому Саді, - в СРСР і поза СРСР, де на українських чи освоєних українцями землях українці продовжували спілкуватися не забутою українською мовою, чи вже говіркою, і співали українські пісні, - треба пильно працювати.

До готелю майор Бузина повертався завше о 8-й годині вечора. За межі «Пекіна» він уже не ризикував виходити, по телевізору дивився московські передачі, за одинадцяту випивав чай з печивом і салом, чистив зуби і лягав спати.

Проте свого земляка за весь час перебування в готелі він так ні разу і не побачив.

«Дивний землячок, - подумував майор Бузина, - лягаю спать - його ще нема, прокидаюся - його вже нема».

Можливо, землячок і не приходив до номеру, але це було не так. Спостережливий майор Бузина, а чекіст повинен за будь-яких обставин бути спостережливим, помічав деякі сліди його нічного перебування в номері - не зовсім так, як минулого разу, застелена постіль, мінялися місцями зубна щітка та станок для гоління, а в четвер на раковині він побачив зужите лезо, що безумовно свідчило про перебування певний час у номері його земляка.

І тільки.

Ніяких інших речей не було, ні валізи, ні пантофлів чи спортивного костюма, ні газет з кросвордами чи детективів - потрібних атрибутів будь-якого чоловіка, який перебуває у відрядженні.

Такі обставини викликали деякий подив, хоча майор Бузина був розважливою людиною і розумів, що на світі - взагалі, і в роботі КДБ - зокрема, є чимало чудес, нерозгаданих таємниць і не зрозумілих для непосвячених речей, тому майже ніколи і нічому не дивувався.

В п’ятницю закінчувалась офіційна частина відрядження майора Бузини. Він з честю і на потрібному рівні виконав покладене на нього відповідальне завдання і з чистою совістю та гордістю професіонала міг повертатися додому. В суботу майор Бузина запланував відвідати знамениті московські крамниці ГУМ і ЦУМ, щоб придбати гостинці для сім’ї, а для сина - Бузини-молодшого Олеся, особисто - пістолет, що стріляв водяним струменем, такі продавалися лише в Москві, - купити квиток на літак і в неділю повернутися до Києва.

В суботу майор Бузина вирішив рано не вставати, пролежав аж до восьмої, а, прокинувшись і ще не розтуляючи очей, відчув, що він у номері не один.

Трохи розклепавши повіки, побачив, що за столом сидів молодик і читав газетку «Вєчєрняя Москва».

«Землячок!» - здогадався.

Після цього вже відкинув ковдру, нащупав на килимку пантофлі, устав і привітався:

- Здоров був, земляче!

Молодик здивовано відірвав кліпи від газетки і відповів:

- Здравія бажаю українцям в столиці Радянського Союзу! Так ви з України? З КДБ теж?

- Авжеж, в «Пекін» з ЦРУ не пустять, - відказав Олексій Григорович і простягнув руку для вітання: - Майор Бузина, Олексій Григорович, старший оперуповноважений 1-го відділу 5-го управління КДБ УРСР.

- Старший лейтенант Нікітченко, Володимир, оперуповноважений 5-го відділу УКДБ УРСР по Ворошиловградській області, - теж у свою чергу представився молодик, з повагою потискаючи правицю майора Бузини.

Старший лейтенант Нікітченко був середнім на зріст, у костюмі, краватці і шкарпетках в тон, з акуратною зачіскою і виглядом інструктора райкому комсомолу з телепередач, які Олексій Григорович побачив у Москві - вдома телевізор він дивився лише суботами та неділями, до снаги якому організувати будь-який захід: чи то вікторину в студентському гуртожитку «Хто? Де? Кому?», чи суботник при спільній участі ветеранів громадянської війни і учасниць конкурсу «Нумо, дівчата!» Незважаючи на ранню годину, пожилець мав чисто виголене обличчя і гострі стрілки на брюках без жодної бганочки, певно, встиг їх випрасувати у побутівці готелю чи вмів їх так носити, що вони не м’ялись.

Потиск руки у нього був міцним, погляд мав гострий і чіпкий, дивився прямо в очі, як начальник відділу майора Бузини підполковник Микола Прокопович Лисицин, коли той перевіряв стан довіреного йому оперативного складу по понеділках після умовно вихідних суботи і неділі, тому що фактично для чекістів вихідних днів не буває, визначаючи ступінь готовності кожного офіцера до виконання покладених на нього функціональних обов’язків впродовж наступного тижня.

Результати аналізу не зажди були втішними.

Втім, підполковник Лисицин не був занадто прискіпливим, безжальним і жорстоким, хоч зріст мав як і Йосиф Віссаріонович Сталін - 162 сантиметра. Завбачивши, що кількість переважає якість, він збирав усіх офіцерів у своєму кабінеті і проголошував:

- Здрастуйте, легко, середньо і тяжко поранені! Фізичний і психічний стан присутніх співробітників відділу після вдало чи не зовсім вдало проведених вами, товариші офіцери, умовно вихідних навіює на мене певний смуток. Зважаючи на таке ускладнення обстановки, щотижнева інструктивна нарада з питань звітності за минулий тиждень і наших завдань на поточний переноситься на наступний понеділок з переносом на п’ятницю партполітзанять та їхнім суміщенням із заняттями в системі чекістської підготовки. Попрошу оперативний склад протягом дня залікувати отримані напередодні легкі, середні й тяжкі поранення, але не традиційним народним способом, а посиленням роботи з агентурою. Здійснити усі заплановані і позапланові явки; якщо немає приводу для зустрічей, придумати, і щоб сьогодні кількість агентурних повідомлень збільшилась у 1,7 рази. Результати в кінці дня підіб’є мій заступник підполковник Курочкін Василь Васильович.