Тринадцятий місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Офіцери розбігались на «явки», кожен з тим чи іншим своїм агентом, яких вони називали по-своєму «смугачами» («смугастими»), тому що бланки на перевірку громадян за агентурним обліком органів державної безпеки і внутрішніх справ ще з часів НКВС виготовлялись із широкою червоною смугою по діагоналі; самостійно або ж вкупі зі своїм безпосереднім чи вищим начальником - тоді явки називались «контрольними», позаяк начальник під час явки уважно стежив, як агентурист працює зі своїм «смугачем», щоб потім зробити висновок про рівень його роботи з інформаторами і занотувати зауваження в особовій справі «смугача»; уважно вислуховували «смугачів», спонукували їх складати за усними розповідями письмові повідомлення, мовою оперативних працівників - «шкурки»; заступник начальника відділу підполковник Курочкін Василь Васильович на прізвисько «Вас-Вас», скорочено «Квас», підлікувавшись зранку традиційним народним способом, оскільки займався кабінетним аналізом та статистикою і полишати територію підрозділу мав можливість лише на п’ятнадцять хвилин, що йому було достатньо для здійснення блискавичного марш-кидка до найближчого наливайчика, акуратно позначав у відомості хрестиком добуті і принесені агентурні дописи, тобто «шкурки», і складав їх в течку; його парсуна після вдалого марш-кидка пломеніла здоровим карміном, надихаючи підлеглих на нові звершення, течка розбухала, кількість «хутра» невпинно зростала, поліпшувалось самопочуття офіцерів і настрій начальника відділу підполковника Лисицина, спростовуючи таким чином заяложений постулат про те, що понеділок буцімто завжди і за будь-яких обставин є важким днем.

Проте день на день не припадав, бували вони і яловими, з відкатами і ходами вбік, адже чекіст на шляху до визначеної мети і поставлених цілей, проміжних і кінцевих, змушений працювати в умовах постійного оперативного ризику, невизначеності, а часом і непередбачуваності, та ще і в понеділок.

- Володю, - звернувся до колеги з уважним і гострим, як у підполковника Лисицина поглядом, майор Бузина, - щось я не второпав, що у тебе за відрядження таке дивне: лягаю спати - тебе ще немає, прокидаюсь - тебе вже нема. Якщо не секрет, яке таке відповідальне завдання ти тут виконував?

- Секрету від вас немає, які можуть бути таємниці від працівника Центрального апарату КДБ України? А завдання було дійсно відповідальним. Розкажу, якщо маєте час, десь з годинку ще посидимо. А тоді мені треба йти на культурний захід. Ви можете теж приєднатися, якщо захочете. Ви у Мавзолеї Володимира Ілліча Леніна на Красній площі коли-небудь були?

- В середині?

- В середині.

- Ні разу. Я взагалі вперше в столиці.

- От удвох і сходимо на екскурсію, га?

- Яка екскурсія?! Ти що - теж вперше у Москві? Кажуть, там така черга, що півдня можна простояти і не завжди втрапити, якщо її не зайняти здосвіта, а вже котра година? А мені ще й треба ГУМ і ЦУМ відвідати, подарунки сім’ї купити, а синові - Бузині-молодшому Олесеві особисто пістолет, який б’є водяним струменем, такі лиш у Москві продаються. До того ж, в неділю я маю відлітати, тому сьогодні на завтра треба взяти квитки в касі попереднього продажу.

- Не хвилюйтесь, все схоплено, пройдемо в Мавзолей без черги у перших лавах. Глянемо на Леніна, а потім сходимо в ГУМ і ЦУМ, придбаємо вашому синові пістолета, після чого у міській касі купимо зворотні квитки - ви до Києва, а я у Ворошиловград. Га?

- Як схоплено? Це ж не в гастрономі за ковбасою стояти з посвідченням учасника війни, якому дозволяється ставати п’ятим спереду, а в Мавзолей Леніна! Хто ж нас без черги пропустить?

- Пропустять, я вже домовився з охороною, цебто з «дев’яткою» ²³⁾, нас першими черговий по Красній площі сьогодні в усипальню вождя світового пролетаріату проведе. Він пообіцяв притулити мене до якоїсь урядової делегації, яка ритуалом першою покладає вінки. Першими будемо, якщо ви зголоситесь, розумієте, попереду усієї черги, навіть не п’ятими, як проходять учасники війни за ковбасою. А потім поїдемо за квитками, я теж у неділю лечу додому.

«Ти глянь, який проноза, сей землячок з Ворошиловграда, з черговим по головній площі країни блат має!» - подумки здивувався майор Бузина.

А землячок, ніби відповідаючи на подив майора Бузини, продовжив:

- Це ж я цією Красною площею, перед Мавзолеєм вождя світового пролетаріату, вздовж і впоперек, діагоналями і паралелями, колами і периметром, цілий тиждень, з шести ранку до дванадцятої ночі пробігав, туди-сюди і сюди-туди, чому ви мене лиш сьогодні побачили тут у номері. В оперативній обстановці на головній площі країни тепер орієнтуюсь, як у власному кабінеті у Ворошиловграді, просто так не став би базікати. Річ ось у чому, розкажу, тільки почну здалеку, якщо вас це цікавить.

- Розказуй, - згодився Олексій Григорович.

Старший лейтенант Нікітченко глянув на годинник:

- Справа складна і не вельми коротка. Втім, час у нас ще є. Так підете зі мною до Мавзолею?

- Авжеж, обов’язково! Тільки хвилинку зачекай. Ти вже поснідав?

- Не встиг, я дорогою до Мавзолею завше брав у гастрономі «Єлісєєвський» хлібину і пів кіла ковбаси, без черги зранку встигав, і там потроху за день з’їдав, коли бігав у підземний туалет біля собору Василія Блаженного.

- Тоді я миттю себе до ладу приведу і чайок приготую.

Майор Бузина з задоволенням подумкував: «Буде що в Києві жінці й синочку розказати - самого Леніна у Москві побачив!» Вождя світового пролетаріату Олексій Григорович поважав. Ленін, як розповів йому колись майор Бочонкін з «єврейського» відділу зі слів своєї агентури, москалем не був, оскільки мав родовід по лінії батька від астраханського діда-калмика, а по лінії матері - від діда-єврея з міста Старокостянтинова, а майор Нежердецький додав тоді, що під Старокостянтиновом 1648-го року козацькі полки на чолі з Максимом Кривоносом розбили польське військо Яреми Вишневецького, - тобто Ленін був майже земляком чи справдешнім земляком.

Олексій Григорович умився, поголився, з допомогою окріпничка запарив чайок, ще й печиво поклав, запропонувавши припасені з Києва свої наїдки землячкові, який увімкнув репродуктор і, поки майор Бузина порався, готуючи сніданок, слухав московські передачі.

- Ковбаси немає, так що ти вибач, - сказав Олексій Григорович, закінчуючи сервірування столу.

- Нічого, від тої ковбаси мене вже верне, а чайок поп’ю залюбки. Печиво московське? - запитав старший лейтенант Нікітченко, відвернувши свою увагу від радіо і зосереджено споглядаючи, як майор Бузина вправно розкладає на столі сніданок.

- Ні в якому разі. Я завше з собою беру у відрядження наше, українське.

- Сала немає?

- Є, я ним вечеряю.

- Навіщо залишати на вечір те, що можна з’їсти зранку, як кажуть у нас у Ворошиловграді? На вечерю щось купимо чи в буфет сходимо, я ставлю, привід у мене є. Зараз розповім.

Майор Бузина виклав сало.