Тринадцятий місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Розповідаючи, майор Бочонкін дивився не на майора Бузину, а у вікно, яке було чорним, як свіжо зрубаний антрацит, по шибці сочилися холодні краплі дощу, і за ним у нічній пітьмі нічого не було видно.

- У нас вдома у дитинстві я колись топив грубку вугіллям, - заперечив майор Бузина.

- То не те, Льохо… Помучився я таким робом місяців три, коли телефонує перший секретар райкому комсомолу: «Прийшла рознарядка, - каже, - направити на службу в КДБ кращого члена, і наш вибір зупинився на тобі». В КДБ так в КДБ, і пішов я у КДБ, тому що на шахті вже душу рвав. Рік провчився у Мінську на Вищих курсах, ти ж знаєш, який там вишкіл. Проте зірочки на погони дали мені лейтенантські, а не капітанські, в той час, як шахтарська форма у мене була капітанська і погони з чотирма зірочками. Повернувся з навчання і посадили мене на єврейську лінію. Мабуть, тому, що начальником у нас на шахті був єврей Зв’ягільський, Юхим Леонідович, гарний чоловік, шахтарі його називають по-простому - Фіма Зв’ягільський. Натурою він на кшталт Смульсона, а не Шнеєрзона, дідько тому в печінку. Зв’ягільский починав, як і я, в забої, начальником вугільної дільниці. Може, ще й Героєм стане, як Засядько, попри те, що єврей, якщо обставини трохи поміняються і в Ізраїль не звалить, у нього там родичі є, я знаю. Вугільних шахт там немає, тому робити там йому нічого. З того часу я євреями й займаюсь. По вербуваннях у мене був порядок, який же єврей, товариші офіцери, відмовить і не дасть підписку про співробітництво колишньому передовикові соціалістичного змагання з шахти, якою керує Фіма Зв’ягільський? Через кілька років, вже капітаном, перевели мене у Київ, теж на єврейську лінію, як вправного фахівця.

Майор Бочонкін скибою сидів під плафоном, його лице змивала тінь, залишаючи темні смуги в зморшках на закляклій шкірі обличчя, і в електричному світлі сріблилось посивіле пасмо в густому темному чубі, що косиною спадав на ліве око.

- Ребе, я вже дванадцять років сиджу на єврейській лінії! Штука сказать, дванадцять років! Підполковника заслужив, хоча навіщо мені той підполковник! - Майор Бочонкін рукою прибрав волосся з лоба і затримав її на тім’ї. - Льошо, ти думаєш, я злякався, коли сьогодні почалася стрілянина? Нічого подібного. Я бачу - Левко Нежердецький разом з Миколою Майоренком і Мишком Глюком біжить, за ними - Святков. - Майор Бочонкін стріпнув чубом, і волосся знову упало йому на лоба. - Я рішив, що вони в атаку. Ну, й услід, оскільки мій безпосередній командир полковник Проклов кудись раніше зник укупі з полковником Бердишем, попереду Левка і його волейбольної команди. Можливо, Бердиш та Проклов і не вистрибували з вікон. Десь тут у них у бомбосховищі є підпільна схованка, з полковником Савченком вони вась-вась, утрьох інколи ходять у «Кріпак». А головний командир, виявилося, біг в інший бік, до нашого будинку культури імені Фелікса Едмундовича Дзержинського на розі вулиці Ірининської і Паторжинського, там ще будівельний паркан стоїть, не знесли. Напевно, хотів там закріпитися, але паркан не подолав.

Ти, Льошо, теж, як і я, не злякався, я тебе поважаю, ти - класний боєць, я ж бачу. Ти - молоток. Ти сьогодні вчинив подвиг. Ти - як Александр Матросов, Ніколай Ґастелло ⁸⁾, можливо, навіть, як Тарас Бульба ⁹⁾. І всі це знають, і всі поважають. Я бачу, як Святков кривить морду, - Бочонкін стріпнув чубом, - коли ти з ним розмовляєш українською мовою… Отаке життя у нас, Олексо, Олексію Григоровичу… Втім, я про щурів. Так мені стало образливо, що усі тоді на ленінському суботникові з мене збиткувались, коли Левко Нежердецький підло схопив мене за ногу ззаду. Льошо, ти пам’ятаєш той випадок?

- Щось не пам’ятаю такого трапунку, - наморщив лоба майор Бузина, намагаючись пригадати той суботник та історію зі щурами, Нежердецьким і Глюком, який справді завжди і скрізь намагався знайти якусь дірку і влізти в неї, і останнім часом рідко його можна було побачити без сигарети в зубах. - Згадав, мені Левко розповідав! Але самого епізоду я не бачив, оскільки секретар парткому Дмитро Денисович Довбач доручив мені саме в той час красивим почерком заповнити почесні грамоти для наших працівників, які відзначились на ленінському суботникові. Твого прізвища, по-моєму, там не було.

- Еге-е-е, куди вже… - посмішкувато зауважив майор Бочонкін. -Одначе Мишко Глюк згодом таки нарвався на пригоду, прикусив свого язика на все життя, бо, як я тобі вже говорив, копита він відкинув, і на скализубові дідько на Лису гору їздить, як кажуть, не рий яму комусь, бо й на тобі окошиться: от йому й окошилося, щоб не хапав людей ззаду за щиколки! Слухай, цікава історія. Через місяць, уже в травні, ми після фізпідготовки із стадіону «Динамо» повертались на роботу майданом Ленінського Комсомолу. Зіграли, як завше, п’ять сетів, замість того, щоб дві години бігати по перетятій місцевості, бо гянярал Святков, - Бочонкін стріпнув чубом, - певно, у той час тимчасово перебував у стані ремісії, тому сеча у голову йому не вдаряла. Пограли півтори години, прийняли контрастний душ, потім випили кави у генделику під кодовою назвою «Півник», що коло входу на стадіон «Динамо». Там увечері коньяк наливають, але то увечері. Погода прекрасна, крокуємо бадьорі, в руках спортивні торби, свої кліфти через плече несемо з недбало зав’язаними дармовисами, бо що ж то за чекіст без краватки, навіть якщо кліфт за плечима? І Мишко Глюк іде з нами, і, як завше, сигаретою в зубах димить. А попереду нас, метрів так шість-сім, йде дівуля, років двадцять, нічого собі діваха - білявка, форми круглі, йоли-пали, ми усі на її жопу звернули увагу, навіть Павлік Єрмолаєнко, який у відділі Цекарєва з баптистами пружиться. І треба ж було цьому пиздоболу Мишкові Глюку бовкнуть, не виймаючи із зубів сигарету: «Цю бабу трахать ми не будемо, - каже. - У неї ноги криві».

А у тієї дівахи ноги були стрункіші, ніж Ейфелева вежа, - знайомо: чим вище лізеш, тим більше дух захоплює, - і слух виявився гострішим, ніж навіть у нас, чекістів, бо Мишко говорив не надто голосно, щоби тіко ми почули. Так, для куражу, бо ж, мовляв, парубки ми хвацькі, з піджаками через плече, недбало зав’язаними дармовисами і спортивними торбами в руках Києвом простуємо, можемо й бабу трахнуть, якщо в неї ноги не криві. Та, можливо, вона музикою займається, бо почула, що сказав Мишко Глюк. Обернулась, чітко визначила, зараза, хто з нас кинув їй в спину образливу репліку, і підходить до Мишка. Зупиняється перед Мишком і, уяви собі, Льохо, закочує спідницю вище трусів. Але трусів у неї в натурі не виявилось! І на цьому не зупиняється: розвертається задом, нахиляється, і закочує спідницю ще вище.

- Бре’?! - не повірив майор Бузина.

Майор Бочонкін образився:

- Льошо, я ніколи не брешу, хоча не вважаю сю рису власного характеру своєю достойністю! Мені колись мій начальник полковник Проклов заявив: «Такіх распіздяєв, как ви, товаріщ Бочонкін, даже во врємя чісток НКВД нє расстрєлівалі, счіталі, что оні в сілу своєго характєра, дурості і поступков нє способни на прєдатєльство інтєрєсов совєтской власті і лічно товаріща Сталіна» ¹⁰⁾.

Льошо, так мені стало тоді боляче від цих слів: бачте, усіх розстрілювали, а мене б не розстріляли, тому що «распіздяй», як каже Віктор Михайлович, бо не вмію брехати.

Образа зсунула брови майора Бочонкіна до перенісся, і він з докором скинув очі на майора Бузину, шукаючи співчуття.

- Заспокойся, лихо його матері, - сказав майор Бузина. - У світі людей без недоліків не буває, а невміння брехати - не найтяжча вада. Я тобі вірю!

Майор Бочонкін піднявся, кинув голову назад, нахилив її до грудей і простягнув руку:

- Іван Демидович.

- Олексій Григорович, - зробив порух сідницею майор Бузина, ніби піднімаючись та віддаючи пошану майорові Бочонкіну, і потиснув йому правицю. «Щось у крижах затерпло, - подумав він, - довго сидимо, і відбою тривоги все немає».

- Отож, - сказав майор Бочонкін і продовжив, сідаючи: - Продемонструвавши таким робом спереду і ззаду свої конфіденційні жіночі органи і принади, ця дівуля, на яку ми неспогадано так нарвалися, повертається до нас передом і питає у Мишка: «Ну що, Чарлі Чаплін зацмулений, - сичить, певно, вона таки помітила, якого розміру у Мишка черевики, тому й злюча така була, видко, образилася, що Мишко нею знехтував. Хоча, товариші офіцери, яке трахання?! - ми повільно йшли на службу, вільні і бадьорі, з недбало пов’язаними дармовисами і кліфтами за плечима, і не поспішали, бо у нас в запасі було ще п’ятнадцять хвилин, знаючи, що рівно через п’ятнадцять хвилин, коли ми прийдемо на службу - запізнюватись не можна ні на секунду, ти ж знаєш - наш великий пуриц стрлашний лейтенант Спірлохін бігає коридорами і відмічає, коли хто повертається після фізпідготовки, - і ледве ми встигнемо підтягнути до горла дармовиси і одягти кліфти, як начальство почне нас трахати і в хвіст, і в гриву, і у всі дірки підряд: за вербовки, за явки, за сигнали, за справи, за профілактики, за конспекти і т.д і т.п., і т.д і т.п., - скажи, нахуя нам потрібна була та фльондра?! І Мишкові теж?! - а вона сичить до Глюка: - Ну що, Чарлі Чаплін зацмулений, роздивився мої ноги спереду і ззаду? Які вони, криві? Чи такі, як у Брижит Бардо?» Льошо, ти бачив французький трилер «Бабетта іде на війну»? У ньому роль Бабетти грає французька секс-бомба Брижит Бардо?

- Не бачив.

- Жаль. Мишко, замірок, мабуть, бачив той трилер, він такі фільми любить дивитися. Але пригадати не встиг, які ноги були у Брижит Бардо, тому що ця дівуля, тримаючи однією рукою підняту спідницю, іншою я-а-ак затопить кулаком прямо йому в храпатку! - та так, що Мишко свою сигарету проковтнув і миттю берцикнувся на тротуар. Слава Богові Ягве - о, Шамаїм! Елохім ель-Шаддай! - майор Бочонкін склав долоні на грудях і підняв очі гору, - що не мене. І що тебе там не було, до речі. Вона вище Мишка на півголови виявилась і на масу крупніша. Мишко Глюк, розуміється, лежить, відкинувши свої копита 46-го розміру, в глибокому нокауті, Павлік Єрмолаєнко, який з баптистами у відділі Цекарєва пружиться, теж падає без тями, оскільки вперше у своєму житті побачив в натурі жіночий статевий орган в комплекті з голою жопою. Але, я скажу тобі, жопою естетично досконалою і анатомічно бездоганною, як віолончель Мстислава Растроповича. Того, що Солженіцина на своїй дачі ховав від московських чекістів.

- Знаю.

- Напевно, та «каравонська хльорка», як потім називав її Левко Нежердецький, обговорюючи пригоду в нашому вузькому колі… Ти про неї щось знаєш?

- Геть нічого!

- Ми про сю катавасією з хльоркою, а я від себе додав би - шиксою, в натурі, ти знаєш, що око у мене вигострене, я - кандидат в майстри спорту зі скраклів, напевно, вона таки справді займається музикою, хоч і шикса ¹¹⁾, не розповсюджувались. Аби зайвий раз не стати посміховиськом в очах полковника Бердиша. Він такий, що потім до пенсії все життя буде при будь-якому приводі на глузи брати. І от уяви собі ситуацію - в центрі міста-героя Києва на майдані Ленінського Комсомолу лежать два опери з Центрального апарату КДБ Української РСР, відкинувши копита, і перед ними стоїть секс-бомба типу Брижит Бардо із закоченою до пупа спідницею і без трусів?! З голою сракою і передом! - Майор Бочонкін підхопився зі свого стільця, певно, хотів на пальцях показати, якою стояла «хльорка» на майдані Ленінського комсомолу, та завбачивши, що майор Бузина розкрив рота, витягнув попереду себе руки:

- Стоп-стоп-стоп-стоп! Ти отепер почнеш пригадувати свій Воловий Ріг, не треба! Як сказав Левко - алібі, чисте алібі!

Майор Бузина зроду не бачив чужих жінок з оголеною нижньою частиною тіла і без трусів, тим паче на міському майдані і серед білого дня, не кажучи вже про Воловий Ріг. Колись у нього на зв’язку була агентеса «Альцина», журналістка, театральний оглядач. Після вербування він вдало «підставив» її членам туристичної групи з Вінніпегу, через листування вона «вийшла» на представників діаспори з числа працівників Канадського інституту українських студій (КІУС), що спеціалізувались на історії українського театру, і мала непогані перспективи для участі в оперативній грі «Гастроль». Одного разу на явочній квартирі вона, як завше, сиділа в кріслі, це було влітку, міні-сукня у неї закотилась, і майор Бузина помітив, що під сукенкою у неї нижньої білизни немає. «Альцина» завважила на погляд Олексія Григоровича, млосно потягнулась і хрипким голосом прошепотіла: «Tornami a vagheggir, te solo vuol amar…»12).

Для оперативного працівника органів КДБ непорушними мали бути три заповіді: перша - не красти гроші з «дев’ятки», друга - не вступати без санкції керівництва в інтимні зв’язки з оперативними джерелами, третя - безмежно любити рідну Батьківщину, КПРС, її засновника Володимира Ілліча Леніна і до останнього подиху життя бути їм відданим. Усіх трьох заповідей майор Бузина неухильно дотримувався, навіть третьої, незважаючи на присутність у тій Батьківщині і КПРС, які він мусив безмежно любити, значної кількості москалів, яких він не любив, і бути відданим їм у душі не бажав. Майор Бузина був дисциплінованим офіцером, до того ж, як він знав достеменно, Ленін москалем не був і австромарксиста Отто Бауера критикував за його погляди на національне питання. Пославшись на брак часу, він припинив явку з «Альциною». На службі він доповів про сей казус полковникові Бердишу, той сказав, що на вербовку «Альцини» він ніколи б санкції не дав, тому що має такий принцип, правильність якого підтвердив і цей випадок, і порадив під якимось приводом негайно передати «Альцину» в агентурний апарат 1-го (розвідувального) управління: 5-е управління в заходах проти закордонних ОУН займалося перехопленням каналів зв’язку, а 1-е - проникненням. Декілька часу потому майор Бузина поцікавився у працівника з 1-го управління Жори Димаренка, як йому працюється з його «Альциною». Розвідник нічого не сказав, лиш показав великий палець.

«Проникнув», - дійшов думки тоді Олексій Григорович.

Майор Бузина наразі пригадав млосне потягування «Альцени», проте той випадок стався не у місті Воловий Ріг і не на київському майдані, а в тиші явочної квартирі, сам-на-сам, і для з’ясування повної картини подій, що розвивалися в центрі міста Києва при участі каравони і групи бойовитих чекістів з 5-го управління, запитав у майора Бочонкіна: