Тринадцятий місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У Ірода-таки самого,

І у порогу, й за порогом

Стояли ліктори, а цар…

Самодержавний государ!

Лизав у ліктора халяву,

Щоб той йому на те, на се…

Хоч півдинарія позичив;

А той кишенею трясе,

Виймає гроші і не лічить,

Неначе старцеві дає.

І п’яний Ірод знову п’є!

Майор Бочонкін читав вірші речитативом, майже, як нобелівський лауреат поет Борис Пастернак.

- Цей вірш мені переписав Каценбоген, - пояснив він. - П’ятдесят кроків Тарас Григорович жив і ходив від мого кабінету, Льошо, ось цього кабінету, чи, мо’, навіть менше! - Майор Бочонкін показав рукою у бік рогу вулиць Ірининської і Паторжинського. - А «Фердинанду» захотілося на тому місці побудувати собі пам’ятник у вигляді клуба імені Фелікса Едмундовича Дзержинського. На тому місці, на місці того будинку, де колись бував Тарас Григорович Шевченко! На ‘кий чорт той клуб потрібен?!

- До біса, - згодився майор Бузина. - Розбудовуємось ж ми, гей. Весь квартал у риштованнях. Скоро буде ціле містечко КДБ від Ірининської до Малопідвальної і по периметру. Як ще Муха не придумав парканом обнести усю територію?

Сказав і подумав: «Про який клуб говорить Іван? Холера, щось я втратив нитку розмови. Міцний самогон гонить Зяма Смульсон. Хоч і закусон непоганий». Майор Бузина пошукав на столі мацу, не знайшов і закурив недопалений бичок.

Два місяці тому у січні він два дні перебував у відрядженні в Ялті, де зустрічався з агентом місцевого відділу УКДБ, який брав участь в оперативній грі під кодовою назвою «Траса».

На вулиці майор Бузина випадково зустрів свою однокласницю Любу Гордієнко, яку не бачив років з двадцять. Після закінчення фінансового технікуму Люба за призначенням поїхала в якесь місто на Ворошиловградщині, і з того часу він про неї не чув, нічого про неї не знали і його однокласники, з якими він зрідка зустрічався.

Люба була неформальним лідером класу: вона влаштовувала колективні відвідини кінотеатру, поїздку в Асканію Нову, дво- чи триденні походи краєм, дівчата збирали польові квіти і трави, а хлопці сіткою ловили пічкурів і в’юнів у плесах степових річок, драли раків, варили юшку і куліш, дівчатам приготування цих страв вони не довіряли; вона організовувала вечорниці у когось з однокласників на квартирі, ігри у парку, які сама придумувала, до неї зверталися і хлопці і дівчата «за справедливістю» під час конфліктів, які часом виникали у класі. Дивно, але Люба ніколи не була старостою класу, ланковою чи головою піонерського загону, мабуть, офіційні посади вчителі чи керівники шкільної піонерської організації їй не пропонували, прецінь тому, що характер і активність Люби виходили за межі усталених понять про те, яким має бути лідер піонерського чи класного колективу. До того ж Люба була найкрасивішою дівчиною у класі, запевно, не тільки у школі, а й в районі, у чотирнадцять років у неї була вже не дитяча краса, а жіноча. Позатиждень, коли Бузина гортав однотомник Олександра Пушкіна, він натрапив портрет Ганни Керн, якій поет присвятив вірш «К***» («Я помню чудное мгновенье»). І у нього шпигнуло десь біля серця - око-в-око Люба Гордієнко! Бузина у дев’ятому класі закохався в Любу, у восьмому він кохав Галю Білаш, доньку офіцера з військкомату, але Галиного батька ще до закінчення навчального року перевели на службу в іншу область, і Олексій Григорович освідчитися їй у коханні не встиг. У дев’ятому він знову закохався в Любу Гордієнко і вже хотів передати їй «записочку», довго мучився над її складанням, поки не перехопив на шкільній лінійці Любин погляд на Валеру Слісаренка з 10-А (вони з Любою вчилися у 10-Б). У Валеру були закохані всі дівчата школи. Він був круглим відмінником, мав високий зріст, круглі рамена і чорний, як смола, чуб. Під модною у ті часи вельветовою «бобочкою» на блискавках він носив бо’зна де придбану тільняшку, мріяв стати моряком, хоча море бачив лише на ілюстраціях картин художника Айвазовського, на погляди, «записочки», залицяння дівчат не зважав, тому що часу на гульки не мав - він вчився грати на баяні у вечірній музичній школі, виступав на обласних змаганнях за район у складі дорослої футбольної команди і здобув звання лауреата республіканської олімпіади з фізики. Очі у нього були великі, красиві і нетутешні; він ніби відчував провину за те, що уродився таким сильним, красивим і вдатним на усі чини, за які брався. Після закінчення школи Валера з першого разу вступив до Ленінградського вищого військово-морського училища. Служив він на Тихоокеанському флоті і в рідне містечко приїздив рідко.

Бузина і Люба, впізнавши одне одного на вулиці Ялти, зраділи, знайшли затишне кафе на набережній, годину пили каву, їли тістечка, від шампанського Люба відмовилася, розповідали про себе і згадували дитинство. Люба сливе не змінилась, обличчя у неї було смаглявим, ніжним і майже без зморшок, навіть не було традиційних для її віку «курячих лапок» біля очей, лишень трохи розповніла, проте грузькою її фігура не була, вона їла тістечка, і Олексій Григорович утішливо помічав зацікавлені погляди чоловіків у кафе, які вони кидали на його співрозмовницю.

Люба розповіла, що вийшла заміж за шахтаря, її чоловік п’ять років тому потрапив у серйозну аварію на шахті, йому відрізало ногу, з того часу він на пенсії по інвалідністі; коли чоловікові робили в лікарні операцію, під колесами п’яного водія загинув їхній молодший 6-річний син. «Працюю, як проклята, на трьох роботах, на двох - прибиральницею, - розповідала Люба, - на мені тримається і моя сім’я, і свекор із свекрухою. Десять років не була у відпустці, а це профком шахти виділив нам дві санаторні путівки. Чоловік лікується, а я ходжу і дихаю морським повітрям. Ти, Олексо, не уявляєш, яке для мене це щастя - місяць побувати тут у Ялті, коло моря, без домашніх клопотів і роботи».

У розповіді Люби не було скарг на життя, - жодної нотки, - завважив Бузина; вона не була схожою на жінку, прибиту життєвими незгодами; говорила спокійно, розповідала, ніби не про себе, а про когось іншого, кому співчувала, але не жаліла, і з її лиця не сходила ясна і тиха усмішка, якою вона була і двадцять років тому.

Коли почали обговорювати шкільні події, однокласників і вчителів, Бузина подумав, чи згадає Люба епізод, коли їхній клас влаштував страйк на уроці економічної географії зарубіжних країн, яку вони почали вивчати у дев’ятому класі. Предмет викладала вчителька Ельвіра Мефодіївна на прізвисько «Пришибеївна». Її улюбленим словом було «Шикуйсь!» Вона говорила «Шикуйсь!» замість вітання, коли заходила на урок, і хвилину мовчала, придивляючись, чи рівно стоять школярі біля парт. Коли вже всідались і йшов урок, Ельвіра Мефодіївна періодично вигукувала «Шикуйсь!», якщо помічала, що хтось із учнів порушував рівність рядів від першої парти до останньої, і ляскала по партах указкою, з якою, вона у школі ніколи не розлучалась. Коли закінчувався урок, вона проголошувала «Шикуйсь!» і покидала клас. Під час відповіді на уроках вимагала, щоб учні переказували матеріал напам’ять по підручнику. Носила окуляри з товстими круглими скельцями, мала довгобразе, покраяне зморшками і грубе обличчя, одягалась у яскраві крепдешинові плаття з численними оборками, волосся у неї було якогось попелястого кольору, пишне з дрібними кучериками, яке вона, здавалось, ніколи не розчісувала і заколювала той кундель поверх голови шпильками.

Ельвіра Мефодіївна була дружиною директора школи Кирила Кириловича, красеня-чоловіка, учителя фізики, жвавого і енергійного, певно, найкращого шкільного директора у всій області - він безперестанку експериментував, у старших класах, як у вишах, увів уроки «парами» і кабінетне навчання по предметах, листувався з Василем Сухомлинським 5), грав на мандоліні і керував шкільним оркестром музичних струнних інструментів, і було зовсім незрозумілим, що могло колись поєднати і після поєднувало його з чудернацькою Ельвірою Мефодіївною на прізвисько «Пришибеївна». Дітей вони не мали. Бузина сидів за першою партою, до нього Ельвіра Мефодіївна ніколи не присікувалася, тому що учні позаду мусили рівнятися за його потилицею, а він під час уроків не крутився. Бузина мав змогу помітити, що за окулярами у Ельвіри Мефодіївни ховаються дивні, якісь незлі очі, вони нагадували йому очі побитої собаки чи старої конячини. Інші учні класу цього помітити не могли, тому що він один сидів прямо навпроти Ельвіри Мефодіївни, а вони позаду за його потилицею. Одного разу після уроку він повернувся до географічного кабінету за забутим під партою підручником і побачив самотню Ельвіру Мефодіївну, яка сиділа за вчительським столом, підперши голову руками, і гірко плакала, щораз схлипуючи. Так на самоті плаче людина, яка у своїй у душі несе невимовно болючу уразу і яка, либонь, увік не загоїться.

Бузина тоді тихо причинив двері і свій підручник забрав наступного дня.

Страйк проти вчительки географії Люба організувала після того, як Ельвіра Мефодіївна ляснула указкою по її парті. Перед уроком Ельвіри Мефодіївни Люба вивела клас на шкільне подвір’я, стояла середина осені, учні, щулячись від вітру, скупчились зграйкою край футбольного поля на споришевому острівці, щоб тепліше було, - верхнього одягу з гардероба їм не дали, і розмовляли на різні теми, тільки не про Ельвіру Мефодіївну. Коли до початку «пари» залишилось хвилини дві, Бузина відділився від однокласників, зайшов у школу і сів у класі на своє місце за першою партою. Пролунав дзвінок, Ельвіра Мефодіївна зайшла до кабінету, відкрила рота, щоб сказати звичне «Шикуйсь!», і побачила одного Бузину, який стояв біля своєї парти з витягнутими вздовж тіла руками. Ельвіра Мефодіївна нічого не сказала і вийшла з класу. Бузина сів і усю годину просидів один, змерзлі школярі повернулись на другу годину і майже мовчки просиділи до наступної «пари».

Директор школи ніякого розслідування не проводив. Наступного дня Ельвіра Мефодіївна перевелась на посаду інспектора районного відділу народної освіти, а ще через тиждень до них у школу приїхав новий вчитель географії. Як виявилось, він вчився у заочній аспірантурі, Кирило Кирилович розшукав його по публікаціях у педагогічних виданнях.

Новий вчитель не вимагав, щоб учні напам’ять знали матеріал підручника, навпаки, знижував на один бал оцінку, якщо учень під час відповіді користувався лише підручником і не висловлював власної думки стосовно до обговорюваної теми в контексті політичної ситуації, яка на той час складалася на міжнародній арені. «Гашетку шатать треба!», - говорив він у таких випадках, що означало: «Газетку читать треба!» - новий вчитель шепелявив.

Вельми скоро школярі придумали новому географу прізвисько «Шершилль» за прізвищем англійського політичного діяча Черчилля, мабуть, тому, що він був трохи схожим на карикатури, які народний художник СРСР Борис Єфімов малював у газеті «Известия» на прем’єр-міністра Великої Британії і яку він примушував учнів читати у шкільній бібліотеці. І з того часу, спочатку школярі, а потім і дорослі у містечку, у будь-якій справі чи розмові, коли у якогось невдахи щось не виходило чи виходило погано, завжди радили йому: «Гашетку шатать треба!»

Однокласники також свого ставлення до вчинку Бузини не висловлювали, він ним не переймався, невдовзі сливень забув і жодного разу йому про той випадок не спадало на думці. «Чи згадає тепер Люба про той епізод з Ельвірою Мефодіївною?» - подумав майор Бузина наразі у ялтинській кав’ярні і не помилився. Люба нагадала: «Олексо, а ти пам’ятаєш наш страйк на уроці географії?» Майор Бузина силувано посміхнувся і сказав: «Не забув». Люба тему не стала продовжувати і розмову перевела на інші спомини. Коли спливло більше години, вона подивилась на годинника і сказала: «Як гарно з тобою було! Проте мені вже пора. У чоловіка лікувальні процедури закінчилися, і я повинна бути коло нього». Майор Бузина тоді, знову через силу, запитав: «Ти у школі була закохана у Валеру Слісаренка? Ви одне одному добряче до пари були, чи не так? Ви й на уроках танців завше удвох падеґрас танцювали». Люба розсміялась: «А хто ж у нього із дівчат не був закоханий у школі? Та він, ти ж знаєш, на дівчат уваги не звертав. А на заняттях гуртка з танців учитель ставив нас по зросту». Вона хвильку помовчала, потім поклала свою теплу, м’яку і трохи шерхлу руку на руку Бузини і без усмішки сказала: «Лесю, я в тебе була закохана. Прощавай!»

Того ж дня майор Бузина із Сімферополя поїздом повертався у Київ, всю ніч пролежав під хропіння сусіди на купейній полиці, не заплющивши очі. Його мучило питання: чому він тоді під час страйку відірвався від гурту і повернувся до класу? Мотивів, як визначив майор Бузина, могло було три: він у такий спосіб намагався помститися Любі за той погляд на Валеру Слісаренка, який він помітив на шкільній лінійці; він пожалів Ельвіру Мефодіївну, бо переконався, що вона дуже нещасна; він виявився штрейкбрехером, тому що побоявся можливого покарання за участь у страйку».