Тринадцятий місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Та ні, - думав майор Бузина під стукіт коліс і храп попутника, - який з мене штрейкбрехер? І чого можна було боятися, якщо страйк організувала Люба, а інші були рядовими учасниками?»

Втім, майор Бузина знайшов можливу причину, чому ніхто в класі не засудив його за штрейкбрехерство: певно, сама Люба заборонила розповсюджуватися опісля стосовно тієї події, і пригадав, що на випускному вечорі Люба сиділа коло нього, цокалась з ним своїм шампанським, яке вона так і недопила, а Бузина пив сік, позаяк він спиртного тоді не вживав.

До якогось однозначного висновку про мотиви своєї поведінки під час страйку тоді у поїзді майор Бузина так і не дійшов, і опісля цей далекий епізод із шкільного дитинства почав спливати у його пам’яті досить часто і у найнесподіваніший час - коли він їхав з роботи трамваєм додому на самоті, чи удома за вечерею, чи навіть тоді, коли розмовляв з кимось. Роздумуючи, він кожного разу ніби «відключався», переставав розуміти, що говорили навколо нього чи йому. Такий стан йому вельми заважав під час зустрічей з агентурою, адже агента потрібно завше вислуховувати дуже пильно і не минути увагою жодної подробиці з його розповіді, щоб потім агент усю інформацію конче докладно відобразив у своєму повідомленні, нічого не забувши, оскільки агент, як правило, не годен володіти стосовно об’єкта вивчення усім обсягом відомостей, який мали органи КДБ. Тому він міг легковажно віднести якусь деталь до другорядних і не зафіксувати її в інформаційному документі, хоча ця деталь у поєднанні з іншими даними, будучи виокремленою, співставленою і доданою, у багатьох випадках спроможна була стати тією родзинкою у справі, про яку агент і не здогадувався.

От і тепер на майора Бузину «найшло»: він геть несподівано, без чітко усвідомленого зовнішнього чи внутрішнього поштовху, пригадав Любу Гордієнко, Ельвіру Мефодіївну і себе, коли він відірвався від гурту і одинаком пішов у спустілий клас, прокрутив своїм аналітичним розумом, який його ніколи не полишав, усі обставини епізоду, притлумуючи інформаційні шуми, які йшли бо’зна звідки і заважали аналітиці, і вирішив: «Ні, тільки не штрейкбрехер».

І знову «включився», силкуючись перебрати у пам’яті, про що ж вони допіру говорили з майором Бочонкіним.

13.2.

Майор Бочонкін відкотив рукави гімнастерки, витягнув пачку московського «Дюбека» тютюнової фабрики «Дукат», покрутив і, не виймаючи із пачки цигарки, засунув коробку у кишеню:

- Щось не хочеться псувати смак гарного самогону нікотином. Але ти, Льошо, кури, - пояснив він свою нерішучість і підсунув до майора Бузини попільничку. - І я кажу, товариші офіцери, нахуя той клуб? Он на другому поверсі - яка розкішна зала порожніє! Тут же Палац праці до війни був! Навіщо, питається в задачнику Фалєєва і Пьоришкіна, треба ще й клуб імені «Фердинанда» будувати, на біса руйнувати історію, толочитися по пам’яті Тараса Григоровича, коли ми працюємо в колишньому Палаці праці, тобто клубі, по-простецькому? Га?

Майор Бузина розвів руками.

- Ну, це, в принципі, теж не моя справа, - сказав майор Бочонкін. - Я про інше, про ленінський суботник, коли ми руйнували хату Тараса Григоровича. Стали ми на перекур, зрапта звідкись два пацюки вискочили і шмигнули в шпарину. Будинок три місяці, як з нього виселили пожильців перед знесенням, стояв пустим до ленінського суботника, пара щурів, мабуть, вирішила обжитися на спорожнілій житлоплощі, тому що, як усі ми знаємо ще з 6-го класу, природа не терпить порожнечі, і якщо десь щось зникає, то на його місці з’являється інше: закон Торрічеллі, підручник фізики для неповних середніх шкіл. З’явилися щурі, не відаючи, що наближається ленінський суботник і в ньому буде брати безпосередню участь бойовий чекістський колектив доблесного нашого 5-го управління на чолі з секретарем парткому Довбачем на прізвисько «Борман». Мишко Глюк, вічно йому не сидиться, як тому цигану на ярмарку, його на волейболі Левко на підборі м’ячів ставить, оскільки меткий і ростом замірок, причому, зріст у Глюка - метр шістдесят з кепкою, а взуття він носить 46-го розміру. Це тобі про щось говорить?

- Тільки те, що Глюк носить взуття 46-го розміру. - Майор Бузина, слухаючи майора Бочонкіна і витісняючи спогади про Любу Гордієнко, роздумував: затяжка сигаретою додає смаку випивці чи навпаки?

- Еге ж, - сказав майор Бочонкін. - Але висновків ти з даного факту ніяких не зробив, хоч і гарний аналітик. Річ тут ось у чому, йоли-пали. При деяких обставинах жінки звертають увагу на розмір взуття чоловіків, оскільки, на їхню думку, у протилежної статі є прямо пропорціональний зв’язок між певними анатомічними параметрами різних за функціональними призначеннями органів.

Майор Бузина зирнув на свої юхтові чоботи:

- У мене 42-го розміру.

- У Левка Нежердецького чоботи 44-го, - сказав майор Бочонкін, - а у Глюка - 46-го розміру. І от сей замірок Глюк, що має взуття 46-го розміру, вирішив під час перекуру порозважатися з сигаретою в зубах, його ще Святков плутає з Людвіґом ван Бетговеном, - майор Бочонкін різко стріпнув чубом. - «Ґлюк» на їдиш - «щасливий», а Глюк - він і є глюк. «Щасливий» на івриті - «гад», тому євреї й клянуться: «гадом буду», а ґої не розуміють. Мишко Глюк десь за тиждень до ленінського суботника вирішив покінчити з курінням, певно, хотів присвятити сю подію знаменній даті. Чи, мо’, жінці набридло його куріння, він же палить найсмердючіші сигарети «Новинка», цвяшки, як і сам - недомірки. Раніше він пару разів приймав таке рішення, проте сили волі кожного разу не вистачало, щоб покінчити з цією шкідливою, на його думку, звичкою. Мені Каценбоген розказував, що коли іспанські євреї кажуть «кинув курить», то це означає «відкинув копита», помер, віддав Богові душу. І Глюк таки відкинув свої копита! - я потім тобі розповім, до чого я й веду. А тоді йому Левко нарадив, як він сказав, ефективний спосіб, щоб позбутися куріння. Каже: «Ти настрижи нігтів, засунь в сигарету, викури і до кінця свого життя забудеш про тютюн». Колян Майоренко каже Мишкові: «Не слухай Левка. Можливо, на Волині так і кидають курити, але тож у лісі!» Мишко не прислухався до Коляна Майоренка і зробив так, як йому нараяв Левко Нежердецький - настриг нігтів, засунув у сигарету і викурив. Після цього три дні блював, а потім став курити втричі більше. Якщо раніше він викурював одну пачку «Новинки» за день, то після запропонованого Левком методу боротьби з курінням - три.

- Тепер взагалі я не бачу його без сигарети в зубах, - сказав майор Бузина.

- Правильно, - підтвердив майор Бочонкін. - Димить, як шепетівський паровоз. І ловелас, якого ще пошукати треба! Бо жінки дивляться не на зріст, а на номер взуття. Забара йому казав: «У Вищій школі КДБ в Москві один викладач нам розповідав, що є така порода комах, у яких самець безвилазно живе у піхві самки. Якщо індуси не брешуть, то ти, Михасю, за кармою ⁶⁾ в наступному житті маєш бути саме таким самцем». Мишко каже: «Згоден, тільки аби можна було курить». «Як же там можна курить?» - питає Михайло Йосипович. «Висунуть голову, - каже Мишко, - і курить. - І показує: - Ось так. Пхи, пхи. Комунізм!»

Так от, взяв Мишко Глюк з сигаретою в зубах, заскаливши одне око від диму, якийсь дрючок і давай шурувати його в ту дірку, маючи намір вигнати пацюків із нори. Я поряд стояв, спостерігаючи за цим глюком, хоча ніякого особливого інтересу у мене до дірки не могло бути, навпаки, потім розповім. А Левко Нежердецький - балабон…

- і бонабак.

- …і бонабак, як єсть, через нього я ледве з КПРС не вилетів! Хіба не вилетів? - Майор Бочонкін пригадав перебіг засідання парткому, на якому його виключали із лав КПРС: - Вилетів, вилетів, як гільза з патронника! Дякувати Богові Ягве, о, Шамаїм! Елохім ель-Шаддай! - що реабілітували при житті, а не посмертно! Левко - великий любитель пожартувати, проте не завжди вдало, хоча, в принципі, він пацан непоганий, якби не деякі його витівки. І ось цей бонабак у мене тоді на перекурі поза спиною крутився і, скориставшись тим, що я його бачити не міг, оскільки спостерігав, з деякою напругою, скажу тобі, спостерігав, чи вдасться Глюку щурів з нори виколупать і куди вони тікатимуть, якщо йому вдасться їх виколупать, підкрався з тилу і за щиколотку мене - цап! Я від несподіванки, а точніше з переляку, якщо бути відвертим, я ж ніколи не брешу - ти знаєш, підстрибнув метра на півтора і упав пикою прямо у сміття. І всі поганці, які теж спостерігали за маніпуляціями цього придурка Глюка і бонабака Левка, користуючись нагодою, почали з мене кепкувати. Їм би, сучим котам, тільки дати привід позубоскалити! І більше від усіх Левко Нежердецький: мовляв, майор Іван Бочонкін з «єврейського» відділу пацюка злякався!

Льошо, повіриш, я зроду-звіку і нічого не боявся у своєму житті і не боюсь. Ніколи і нічого! В натурі кажу. Навіть «Фердинанда» не боюсь. А щурів справді боюсь. І ось чому. Я цю історію ніколи і нікому в своєму житті не розказував. І тоді не розказав, коли наді мною сміялись, хоча ти собі не можеш уявити, як мені стало кривдно. Тобі першому розповім.

Бочонкін помовчав, нахиливши голову і зосереджуючись на головному у подальшій своїй розповіді.

Майор Бузина старанно загасив і розім’яв у попільничці докурений до «царства небесного» бичок.

Бочонкін загледів, взяв попільничку, зібрав попіл і залишки недокурка на папірець, згорнув і поклав його до кишені, а попільничку заховав у стіл - в кабінетах заборонялось курити і тримати попільнички на столах.

- Льошо, ти знаєш, що я родом з Донбасу. До КДБ я працював у місті Донецькому, колишня Юзівка, посередині Сталіне. 1924-го року, потім того, як Леніна поклали у Мавзолей, Юзівку на прохання її жителів перейменували на Сталіне, а 1961-го року, коли Сталіна винесли з Мавзолею і десь закопали…

- Я, коли був у відрядженні в Москві, заходив у Мавзолей і побачив: і Леніна, і могилу Сталіна. В тилу Мавзолея, поряд з Дзержинським і Ворошиловим.

- Ти ба! Як тобі вдалось? Там же величезні черги?

- Потім розкажу. Довбач дав мені партійне доручення виступити з розповіддю про відвідини Мавзолею.

- Згода. Потім після офіційної частини зберемося, і ти розкажеш деталі. Так от, місто Сталіне, після того, як Сталіна винесли з Мавзолею, на прохання його жителів було перейменовано на місто Донецьк. Після закінчення інституту отримав я призначення на шахту № 13 тресту «Куйбишевськвугілля». Начальником шахти у нас був Зв’ягільський, Юхим Леонідович ⁷⁾, потім він став директором шахти імені Засядька. Олександр Федорович Засядько - наш земляк, народився у місті Горлівка, працював монтером на шахті Засядька ще до війни, за що у 1957 році отримав звання Героя Соціалістичної Праці, коли працював міністром вугільної промисловості СРСР і звання мав вугільного генерала армії. Льошо, повіриш, я теж був передовиком, мій портрет у формі шахтарського капітана з погонами по чотири зірочки висів на дошці пошани, я не хвалюсь, ти знаєш, що я ніколи не брешу; на шахті я став членом партії і тоді ж мене обрали членом бюро райкому комсомолу. Хоча комсомольських діячів, усіх, не тільки в Донецькому, я не поважаю: граються, як діти, а п’ють і їбуться, як дорослі. І розмови тільки про єблю та як з комсомолу стрибнути у партійне крісло та повище. У їхніх іграх участі я не брав. Я давав країні вугілля, хоч інколи і дрібне, проте з перевиконанням плану, завжди. Через деякий час міг стати Героєм Соцпраці і міністром - я закінчив той же інститут, що Засядько та й Зв’ягільський. Міг би, чого ж? Але трапилась фатальна, чи «хватальна», як каже наш Довбач, осічка. Зигзаг долі! Якось на моїй зміні у лаві завередував комбайн. Викликали ремонтників, вони щось там колупалися, а я приліг трохи подрімати, підклавши торбинку з харчами під голову, «тормозок» у нас називається. Мабуть, міцно задрімав, хвилин десять. Раптом уві сні чую, щось мене за п’ятки злегка покусує. Повертаю голову і бачу - навколо мене юрма пацюків, навіть, більша, ніж той кагал, який зібрався біля мого кабінету, коли я Святкова, - майор Бочонкін стріпнув чубом, - зачинив у гальюні, причому два величезних щура мої чоботи гризуть. Підошви згризли і до п’яток добираються. А третій з-під голови торбинку з харчами витягує. Уявляєш, під землею, на глибині тисяча метрів, орава пацюків! Шахтарі знають, що щурі можуть жити в забоях, але щоб у такій кількості?! Я як підстрибнув! Аж головою об стелю вибою вдарився! Проте не впав, а закричав не своїм гласом, пацюків лякаючи, і кинувся навтьоки, навіть торбинку з харчами не прихопив, хоча для шахтаря «тормозок» - діло святе. Кілометра три пробіг, потім навкарачки проповз під землею лавами і ходами, мене потім рятувальники добу шукали, доки не знайшли у вибої. Там лава нахилом градусів під сорок п’ять і довжиною метрів вісімдесят. Я на самий верх заліз і кайло знайшов на випадок відбиватися від щурів, якщо вони мене і там би знайшли. Лише рятувальники дістали на другий день, так з кайлом і витягнули на поверхню.

І з того часу, розумієш, Льошо, спускатися мені під землю стало не до змоги. Боюсь. Боюсь щурів, і нічого зі своїм страхом удіяти не можу. А на поверхні справжньому шахтареві що за робота? Можливо, так зі мною сталося, що номер шахти тринадцятий? Льошо, ти ніколи не відчував запах свіжо зрубаного антрациту…