Остання збірка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Томі, — сказав він, — на кого ти схожий?

— Усе гаразд, — відповів Морисон. — Трохи висох, тільки й усього. Максе, я біля самісінької жили.

— Ти впевнений? — запитав Макс.

— Поглянь сам, — сказав Морисон, повертаючи камеру телефону в різні боки. — Поглянь на ці скельні формації! Бачиш отам червоні й пурпурні цятки?

— Справді, сліди золота, — невпевнено погодився Крендел.

— Десь поблизу вихід багатої породи. Вона повинна бути тут! — сказав Морисон. — Слухай, Максе, я знаю, що в тебе сутужно з грішми, але хочу попросити тебе про одну послугу. Перешли мені пінту води. Лише пінту, щоб мені вистачило на день-два. Ця пінта може нас обох зробити багатіями.

— Не можу, — сумно відповів Крендел.

— Не можеш?

— Ні, Томі, я послав би тобі воду, навіть якби довкола тебе не було нічого, окрім піщанику й граніту. Невже ти гадаєш, що я дав би тобі загинути від спраги, якби міг хоч що-небудь вдіяти? Але я нічого не можу. Поглянь.

Крендел повернув свій телефон. Морисон побачив, що стільці, стіл, стійка, шафа та сейф з контори зникли. Лишився тільки телефон.

— Не знаю, чому не забрали й телефон, — сказав Крендел. — Я заборгував за нього за два місяці.

— Я теж, — зауважив Морисон.

— Я повний банкрут, — сказав Крендел. — Не лишилося ані цента. Зрозумій мене правильно, я турбуюсь не за себе. Я проживу й на безкоштовній юшці. Але я не можу телепортувати ані краплини води: ні тобі, ні Ремстаатеру.

— Джимові Ремстаатеру?

— Авжеж. Він ішов слідами золота на північ на тому боці Забутої ріки. Минулого тижня в його всюдихода зламалася вісь, а повертати назад він не схотів. Учора в нього скінчилася вода.

— Я б поручився за нього, якби міг, — сказав Морисон.

— І він поручився б за тебе, якби міг, — відповів Крендел. — Але він не може, і ти не можеш, і я не можу. Томі, в тебе залишилася єдина надія.

— Яка?

— Знайди золото. Не просто його сліди, а справжнє реальне родовище, варте справжніх грошей. Потім зателефонуй мені. Якщо це справді буде золотоносна порода, я приведу Вілкса з «Три-Пленет-Майнінг» і змушу його видати нам аванс. Він, імовірно, зажадає п'ятдесят відсотків.

— Але це ж грабіж!

— Ні, просто ціна кредиту на Венері, — відповів Крендел. — Не хвилюйся, усе одно залишиться чимало. Але спершу потрібно знайти вихід золотоносної породи.

— Гаразд, — сказав Морисон. — Вона має бути десь неподалік. Максе, яке сьогодні число?

— Тридцять перше липня. А що?

— Просто так. Я зателефоную тобі, якщо знайду щось путнє.

Поклавши слухавку, Морисон присів на камінь і втупився в пісок.

Тридцять перше липня. Завтра в нього день народження. Про нього згадуватимуть усі рідні. Тітка Бес у Пасадені, близнюки в Лаосі, дядько Тед у Дуранго. І, звісно, кохана Джейні, яка чекає на нього в Тампа.

Морисон усвідомив, що, коли він не знайде родовище, завтрашній день народження буде для нього останнім.

Він підвівся, знову спакував телефон разом із порожніми флягами і попрямував на південь.

Він був не сам. Птахи й тварини пустелі рушили слідом. Над його головою кружляли мовчазні чорні шуліки. По обидва боки, уже значно ближче, його супроводжували піщані вовки, висолопивши язики й чекаючи, коли ж він упаде замертво...

— Я ще живий! — гукнув їм Морисон.