Остання збірка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Бачите, Еді, бачите ці червоні й пурпурові цятки? Десь тут залягає багата жила!

— Сліди знаходять усі старателі, — сказав механік. -Клята пустеля повна таких слідів.

— Але це багате родовище, — наполягав Морисон. — Сліди ведуть прямо до покладів, до великої жили. Еді, я знаю, що це дуже велика послуга, але якби ви ризикнули заради мене парою шин...

— Не можу, — відповів Еді. — Я всього лише дрібний службовець і не маю права телепортувати вам жодних шин, поки ви не покажете гроші. Інакше мене виженуть з роботи, а може, й посадять. Ви знаєте закон.

— Гроші наперед, — похмуро промовив Морисон.

— Саме так. Не робіть дурниць і повертайтесь назад. Можливо, коли-небудь спробуєте ще раз.

— Я дванадцять років збирав гроші, — відповів Морисон. — Я не поверну назад.

Він вимкнув телефон і спробував щось вигадати. Кому ще тут, на Венері, можна подзвонити? Тільки Максові Кренделу, своєму маклерові з дорогоцінного каміння. Але Максові ніде взяти тисячу чотириста доларів — у своїй тісній конторі поряд із ювелірною біржею Венусборга. Його заробітків ледве вистачає на те, щоб сплатити оренду, не кажучи вже про надання допомоги старателям у скрутну хвилину.

«Не можу я звертатися до Макса по допомогу, — вирішив Морисон. — Принаймні поки не знайду золото. Справжнє золото, а не просто його сліди. Отже, доведеться виплутуватися самому».

Він відчинив задній борт всюдихода й почав його розвантажувати, викидаючи спорядження на пісок. Треба відібрати лише найнеобхідніше: усе, що він візьме, доведеться тягти на собі.

Треба взяти телефон. Похідний набір для аналізів. Концентрати, револьвер, компас. І більше нічого, окрім води — стільки, скільки він зможе нести. Все інше доведеться кинути.

До вечора Морисон зібрався в дорогу. Він з жалем поглянув на двадцять баків з водою, які змушений був залишити. У пустелі вода — найдорожчий скарб, якщо не рахувати телефон. Але нічого не вдієш. Напившись удосталь, він закинув на плечі мішок і попрямував на південний захід, у глиб пустелі.

Три дні Морисон ішов на південний захід, а на четвертий день повернув на південь. Сліди золота ставали дедалі виразнішими. Сонце, як завжди сховане за хмарами, нещадно палило його, а мертвотно-бліде небо над головою нагадувало дах із розпеченого заліза. Він ішов слідами золота, а його слідами йшов хтось інший.

На шостий день Морисон вловив якийсь рух, але це було так далеко, що він нічого не зміг побачити. На сьомий день він побачив тих, хто його вистежував.

Венеріанскі вовки — маленькі, худі, з жовтою шкірою і довгими вигнутими, наче в посмішці, щелепами — були одним із небагатьох видів ссавців, що жили у Скорпіоновій пустелі. Морисон придивився уважніше й побачив поруч із першим вовком ще двох.

Він розстебнув кобуру револьвера. Вовки не намагалися наблизитися. Часу в них було вдосталь.

Морисон рухався далі, шкодуючи, що не прихопив із собою рушницю. Але це означало б зайві чотири кілограми ваги, а отже, на чотири літри менше води.

Розбиваючи табір увечері восьмого дня, він почув якесь потріскування. Різко повернувшись, помітив у повітрі, за три метри ліворуч від себе, на висоті людського зросту, невеликий вихор, схожий на вир у морі. Він обертався з характерним потріскуванням, яке завжди супроводжувало телепортування.

«Хто б це міг мені щось телепортувати? » — подумав Морисон, спостерігаючи, як вихор повільно розширюється.

Телепортування зі стаціонарного проектора в будь-яку задану точку планети було звичайним способом доставляння вантажів на величезні відстані Венери.

Телепортувати можна було будь-який неживий предмет. Живі предмети телепортувати не вдавалося, тому що при цьому відбувалися незначні, але непоправні зміни в молекулярній будові протоплазми. Кілька людей переконалися в цьому на власному досвіді, коли телепортування впроваджували у практику.

Морисон чекав. Повітряний вихор сягнув метра в діаметрі. З нього вийшов хромований робот з великою сумкою на плечі.

— А, це ти, — сказав Морисон.

— Так, сер, — відповів робот, остаточно вивільнившись з вихору. — Вільямс-4 з венеріанською поштою до ваших послуг.

Робот був середнього зросту, з тонкими ногами й пласкими ступнями, людиноподібний і наділений доброзичливим характером. Уже двадцять три роки він сам виконував усі функції поштової служби на Венері — сортував, зберігав і доставляв листи. Він був побудований дуже міцно, і за всі двадцять три роки пошта жодного разу не спізнилася.

— Це я, містере Морисон, — сказав Вільямс-4. -На жаль, у пустелю пошту доставляють лише двічі на місяць, проте вона надходить вчасно, а це найголовніше. Це для вас. І оце. Здається, є ще один лист. Що, поламався всюдихід?

-Авжеж, — відповів Морисон, забираючи свої листи. Вільямс -4 і далі копирсався у своїй сумці. Старий робот був чудовим листоношею і одночасно найбільшим базікалом на всіх трьох населених планетах.

— Десь тут був ще один, — сказав Вільямс-4. — Погано, що всюдихід поламався. Зараз всюдиходи не ті, що були за часів моєї молодості. Послухайтеся доброї ради, молодий чоловіче. Повертайте назад, якщо у вас ще є така можливість.

Морисон похитав головою.

— Нерозумно, просто нерозумно, — сказав старий робот. — Якби ви бачили стільки, як я... Скільки разів мені траплялися от такі хлопці — лежать собі на піску в висохлому мішку з власної шкіри, а кістки згризли піщані вовки та брудні чорні шуліки. Двадцять три роки я доставляю пошту чудовим молодим хлопцям, таким, як ви, і кожен гадає, що він незвичайний, не такий, як інші.