Остання збірка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Зі стіни висунулися дві таці. Друзі не ворухнулись.

— Мертві, — сказав човен. — Мертві. Я повинен виконати поховальний обряд.

Настала пауза. Потім човен заспівав:

— Великий Духу Всесвіту, візьми під свій захист душі твоїх рабів. Хоча вони й померли від власної руки, але вірно служили своїй країні, проливаючи кров за рідний дім і вогнище. Не суди їх строго за безглузду смерть. Краще засуди дух війни, що спалює й руйнує Дром.

Кришка люка відкинулася. Грегор відчув струмінь прохолодного ранкового повітря.

— А тепер владою, наданою мені Флотом планети Дром, я з усіма почестями віддаю їхні тіла океанським глибинам.

Грегор відчув, як його підняли, пронесли через люк і опустили на палубу. Потім його підкинуло в повітря. Падіння. І в наступний момент він опинився у воді поруч із Арнолдом.

— Тримайся на поверхні, — прошепотів він. Острів був поруч. Але й рятувальний човен все ще

залишався поблизу, нервово гудучи машинами.

— Що він замислив, як ти гадаєш? — запитав Арнолд.

— Не знаю, — відповів Грегор, сподіваючись, що релігія дромійців не вимагає перетворення тіл померлих на попіл.

Рятувальний човен наблизився. Лише кілька метрів відокремлювали його від них. Вони напружилися. І раптом почули ритмічне скрипіння Національного гімну дромійців.

За хвилину все було скінчено. Човен пробурмотів: — Спочивайте з миром, — зробив поворот і помчав удалечінь.

Поки вони повільно пливли до острова, Грегор бачив рятувальний човен, що прямував на південь, точно на південь, до полюса, щоб чекати там прибуття флоту з планети Дром.

Між морквою та цибулею

Ви, певно, пам'ятаєте того забіяку, що жбурляв піском у 45-кілограмового хирляка? Звісно, цю проблему слабких людей неможливо вирішити, хоча Чарлз Атлас і стверджує протилежне. Справжньому забіяці подобається жбурляти піском у людей; від цього він отримує глибоке задоволення. І байдуже, що ви важите 120 кілограмів (кам'яні мускули і сталеві нерви), мудрі, немов Соломон, і дотепні, як Вольтер, — усе одно вам доведеться витягати з очей пісок образи, бо, ймовірно, ви нічого не зможете проти цього вдіяти.

Так міркував Говард Кордл — симпатичний чоловік, якого завжди відштовхували й зачіпали: прибиральники, фінансові адвокати, метрдотелі та інші особи, наділені владою. Кордл їх ненавидів. Він мовчки страждав від незліченних маніяків-агресорів, які лізли поперед нього в чергах, сідали в зупинене ним таксі й нахабно відбивали дівчат, з якими він розмовляв на вечірках.

Що найгірше, ці люди, схоже, самі прагнули до подібних вчинків і шукали нагоди, щоб завдати неприємностей ближньому.

Кордл не міг зрозуміти, чому так має бути, аж поки в один із днів у середині літа, коли він подорожував Північною Іспанією, йому не з'явився бог Тот-Гермес і не прошепотів пророчі слова:

— Слухай, синку, я добре знаю цю проблему, в рагу треба класти моркву, інакше м'ясо не протушиться.

— Моркву? — перепитав Кордл, намагаючись збагнути про що йдеться.

— Я кажу про тих типів, які не дають тобі жити, -пояснив Тот-Гермес. — Вони мусять так чинити, тому що вони — морква, а морква саме такою і є.

— Якщо вони — морква, — промовив Кордл, починаючи розуміти потаємний зміст, — тоді я...

— Ти, звісно, маленька, перламутрово-біла цибулина.

— Так! Боже мій, так! — вигукнув Кордл, несподівано вражений сліпучим світлом істини.

— Певна річ, ти й усі інші перламутрово-білі цибулини вважаєте моркву дуже неприємним явищем, такою собі безформною помаранчевою цибулиною, тоді як морква сприймає вас як вироджену круглу білу моркву. Я хочу сказати, що ви просто надто прискіпливо ставитесь одне до одного, тоді як насправді...

— Так, так, продовжуй! — у запалі вигукнув Кордл.

— Насправді ж, — оголосив Тот-Гермес, — у рагу для кожного відведено власне місце.

— Певна річ! Я зрозумів, я зрозумів, я зрозумів!

— А це означає, що всі, ким би вони не були, необхідні; і ви, якщо хочете отримувати задоволення, будучи славними симпатичними білими цибулинами, маєте прагнути ненависної вам помаранчевої моркви. Інакше вийде не рагу, а така собі... є...