Остання збірка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але чи можна вважати його дії етичними? Імовірно, клерк не міг чинити інакше, адже він — продукт свого генетичного й соціального середовища і жертва виховання; він був природним, а не зумисне злостивим...

Кордл зупинив себе. Він помітив, що займається типово цибулинним самокопирсанням, в основі якого лежить неспроможність сприймати моркву інакше як вироджену цибулю.

Але ж тепер йому відомо, що у світі повинні існувати і цибуля, і морква, інакше не звариш рагу.

І ще він знав, що людина може бути будь-яким овочем на власний вибір: і кумедною маленькою зеленою горошиною, і грубим, різким зубком часнику (хоча, можливо, він чіпляється за метафори). У будь-якому разі людина може обирати собі місце у просторі між морквою та цибулею.

„Це варто добряче обміркувати», — відзначив Кордл, але не став цього робити. Натомість, знехтувавши дощем, він подався оглядати місцеві пам'ятки, а згодом продовжив свою подорож.

Наступний випадок трапився в Ніці, у затишному ресторанчику на авеню Диябль-Блю з картатими червоно-білими скатертинами та неосяжним меню, написаним від руки червоним чорнилом. Там було четверо офіціантів, один із яких, як дві краплі води, був схожий на Жан-Поля Бельмондо, аж до сигарети, що звисала з нижньої губи, включно. Решта нагадували звичайних розбійників. У залі сиділи кілька скандинавів, які мовчки поїдали рагу з бобами, один старий француз у береті й троє скромних дівчат-англійок.

Повз нього якраз проходив Бельмондо. Кордл, який цілком пристойно, хоча й дещо по-книжному розмовляв французькою, попросив у нього десятифранковий комплексний обід, меню якого було виставлене у вітрині.

Офіціант зміряв його поглядом, що призначався для претензійних жебраків.

— На сьогодні усі скінчилися, — вимовив він і вручив Кордлові меню тридцятифранкового обіду.

У своєму старому втіленні Кордл скорився б долі й зробив замовлення. Або, можливо, підвівся б, тремтячи від обурення, і пішов з ресторану, перекинувши дорогою стілець.

Але зараз...

— Очевидно, ви мене не зрозуміли. — вимовив Кордл. — Згідно з французьким законом ви зобов'язані обслуговувати клієнтів за всіма фіксованими меню, виставленими у вітрині.

— Мосьє адвокат? — поцікавився офіціант, нахабно вперши руки в боки.

— Ні. Мосьє влаштовує неприємності, — попередив Кордл.

— Нехай мосьє спробує, — процідив офіціант. Його очі звузилися.

— Домовились, — сказав Кордл.

У цей час до ресторану завітала літня пара. На чоловікові був добротний синій у смужку костюм, на жінці — плаття в горошок.

— Вибачте, ви не англійці? — звернувся до них Кордл.

Трохи здивований, чоловік злегка нахилив голову, що, очевидно мало означати кивок.

— Раджу вам не замовляти тут їжу. Я — представник ЮНЕСКО, інспектор з харчування. Шеф-кухар тут явно з роду-віку не мив руки. Ми ще не закінчили перевірки на тиф, але є всі підстави для підозр. Щойно прибудуть мої асистенти з необхідним обладнанням...

У ресторані запала мертва тиша.

— Гадаю, варене яйце можна з'їсти, — змилостивився Кордл.

Очевидно, літній чоловік йому не повірив.

— Ходімо звідси, Мілдред, — сказав він, і пара вийшла.

— Ось ідуть шістдесят франків плюс п'ять відсотків чайових, — холодно констатував Кордл.

— Негайно забирайтесь звідси! — прогарчав офіціант.

— Мені тут подобається, — оголосив Кордл, складаючи руки на грудях. — Обстановка, затишок...

— Сидіти, не замовляючи, не дозволяється.

— Я замовляю. Десятифранкове меню.

Офіціанти перезирнулись, кивнули в унісон і почали наближатися військовою фалангою. Кордл звернувся до інших відвідувачів: