Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ти хочеш сказати, що він — сильна натура, а таких або ж поважають, або ненавидять?..

— Дурниці! Він просто свиня! Звичайнісінький негідник а усіма нахилами карного злочинця. Якби націсти не зробили з нього велике цабе, хто знає, що з нього й вийшло б.

«Свиня, негідник, націсти», — повторив у думці Гольт. Останнє слово він чув всього лиш два-три рази за все своє життя. До тисяча дев’ятсот тридцять третього року воно, здається, вважалося лайкою. «Куди це я потрапив?» — запитував він себе. Але вдав, ніби це його зовсім не хвилює, і, затягнувшись сигаретою, промовив:

— Зовсім не розумію, чому ж ти пішла за нього?

— З кожним трапляється в житті, що він ставить на карту все, — відповіла вона. — І тоді лишається тільки сподіватися, що це надійна карта.

— І ти все поставила на людину, яка тобі бридка?

— Тоді, звичайно, я ж не знала, що він виконуватиме таку невимовно паскудну роботу, — сказала вона. — І взагалі тоді я дивилася на світ зовсім іншими очима. Подумала собі: він може мені дати все, що я захочу, і, звичайно, вхопилась за це.

— Ти ж така… гарна! Навіщо він тобі?

Фрау Ціше посміхнулась:

— Я була всього лиш непогана провінціальна танцюристка! Треба ж було потурбуватись про майбутнє.

«Вона продалася, — подумав Гольт, — продалася цьому чоловікові!»

— Яка ж у нього робота?

— Він вишукує в концентраційних таборах дітей, — відповіла вона. — Потім їх схрещуватимуть з арійцями, як худобу! Його лапи знати скрізь, де творяться найогидніші і найжахливіші справи. Від нього залежить, відправлять дитину в рейх чи у газову камеру.

Гольта охопило страшне гнітюче почуття. Колись мимохідь почуті балачки тепер підтверджувались, оберталися дійсністю.

— Але нікому ні слова про це, — долинув до нього її голос. — В генерал-губернаторстві есесівці знищують сотні тисяч євреїв і поляків. Ціше називає це «ослабленням нижчої раси». Євреїв уже винищили мало не до ноги.

«Нижча раса. Нордична надлюдина. Єврей і арієць. Ось до чого все це веде», — майнула у нього приголомшлива думка.

— Але ж… все це зовсім не так… з расами… Мій батько професор. Одного разу мені довелось чути, як він комусь пояснював: расова теорія — це та ж сама релігія…

— Досить влучне порівняння, — зауважила фрау Ціше. — Римляни вбивали християн, інквізитори спалювали єретиків, а тепер ми знищуємо в газових камерах євреїв і поляків. Звичайно, я нічого про це не знала, коли ми побралися з Ціше. Він був тут, поблизу, крайзляйтером і швидко робив кар’єру. Це мене звабило. Мені хотілось нарешті бути серед тих, хто вгорі.— Вона говорила дуже тихо. — А тепер все летить згори вниз. І, хто знає, може, одного чудового дня вся оця мана розвіється.

Незадовго до ранкової перевірки Гольт манівцями пробирався до барака. Він просив Готтескнехта дозволити йому нічні звільнення замість короткотермінової відпустки. Той здивувався:

— Гадаю, ви не такий дурний, щоб добровільно позбавити себе різдвяної відпустки! — І, понизивши голос, додав: — Беріть звільнення, як і досі, а коли захочете побути до ранку, попередьте мене.

Гольт так і робив. А сьогодні він, як на те, потрапив Гот-тескнехтові під гарячу руку.

— Щоб цього більше не було! — наказав Готтескнехт. — Я вам категорично забороняю.

— Пане вахмістр, я ж бадьорий і добре виспався!

— Ну і гаразд! Бачите оте дерево? До нього вісімдесят п’ять метрів. Виміряно точно. Зараз ви зробите до нього вісімдесят стрибків по-заячому. Якщо не зіб’єтесь, я дозволю вам повзти назад на животі.

Від. Готтескнехта Гольт довідався також, що йому дозволено різдвяну відпустку. Гольт збирався їхати з Вольцовом. Та раптом вирішив переоформити документи і поїхати до батька. Він не бачив його майже чотири роки. Матері Гольт не написав про це нічого. Та й батькові не сповістив про свій приїзд.

Двадцять другого грудня він мав вирушити в дорогу. За кілька днів до від’їзду, коли вони чергували біля гармати, Шмідлінг відвів його і Вольцова убік.

— Ось що, — таємниче прошепотів він. — Хлопці, ті, що з Гамбурга, і ще дехто з «Берти», хочуть уночі на вас напасти, зрозуміло?

Другого дня вранці, тільки-но Ціше пішов на заняття в інший барак, вони влаштували «військову раду».

— Тому Гюнше, мабуть, ще мало надавали! — сердито сказав Вольцов. — Мені вже набридла оця комедія. Отже, я вважаю за необхідне перейти до рішучих дій. Рознесемо їхній барліг в друзки.

— Якщо ми почнемо перші, — розсудливо мовив Гомулка, — то провина впаде на нас.