— Ти вчинив нерозумно, — сказала вона. — Нажив собі зайвого ворога.
— Як-то розумно чи нерозумно?.. Ти така… обачлива! Він образив мене, і я йому віддячив, тепер ми квити!
Вони сиділи у вітальні. Фрау Ціше поклала свою по-дитячому маленьку долоню на його руку і, зітхнувши, сказала:
— Ти ще надто запальний… Ти й сам згодом станеш обачливіший, коли краще пізнаєш життя, бо інакше…
— Що інакше?
— Інакше нічого не досягнеш.
Тепер під час уже звичних повітряних тривог вони залишалися вечорами дома, біля радіоприймача. Нехай собі стугонять зенітки, яке їм до того діло?
— Найнебезпечніше тоді, коли скидають бомби у ціль, — пояснював Гольт. — А так хіба що випадково де-небудь упадуть дві-три…
Комендант бомбосховища дзвонив, подаючи сигнал тривоги, та вони нічим не виказували своєї присутності. Квартира була добре затемнена. Дівчина, що відбувала в неї трудову повинність, приходила тільки чотири рази на тиждень.
Гольт любив ці години повітряних тривог. У будинку все стихало, а далекий гуркіт зенітних гармат заглушував усі інші звуки. Гольт стояв поруч з фрау Ціше на колінах перед радіоприймачем. З нього таємниче линули сигнали позивних, тьмяне світло шкали освітлювало їхні обличчя. Гольт обіймав її за плечі і не зводив з неї очей, і чим більше вдивлявся, тим більше вона полонила його. Фрау Ціше горнулася до нього і від кожного дотику вся трепетала. А після відбою вони йшли у спальню.
— «Про це спокійно можна говорити», — любила повторювати фрау Ціше назву модної тоді книги.
Спочатку його обурював її цинізм. Але одного разу він назвав її безсоромницею, а вона його просто висміяла.
— Я розвіюю твої ілюзії? — сказала вона. — А кому вони потрібні? Нікому! Коли-небудь ти ще дякуватимеш мені за це.
— Дякуватиму? — Ні, цього Гольт ніяк не міг збагнути.
— Більшість людей, — намагалася вона йому пояснити, — у всьому, що стосується кохання, примітивні, як тварини.
— Це… коли серце мовчить, — заперечував він, — і немає справжнього почуття.
Але вона сказала, що все це нісенітниці.
— До чого оці безглузді розмови? Різниця лише в тому, що тварина не може усвідомлювати насолоди. Та й людині треба спочатку цього навчитись. Більшість цього так ніколи і не збагне, особливо ви, чоловіки. Ви такі егоїстичні, що…
— А як же кохання? — наполегливо допитувався Гольт.
— Все це пуста балаканина, — запевняла вона. — Ніякого кохання не буває, є саме тільки бажання насолоди.
Іноді фрау Ціше його просто-таки лякала.
— Кохання, обожнювання, повага, — говорила вона, — все це чудово, але, зрештою, наганяє тугу. Жінці не треба, щоб її поважали і молилися на неї, вона хоче бути скореною і звідати насолоду. Можливо, спочатку вона й сама того не усвідомлює, але якщо чоловік чого-небудь вартий, то жінка дуже швидко це збагне. Запам’ятай мої слова! Чоловік не повинен упадати за жінкою і довго її улещати, він мусить її скорити, і більше силою, ніж словами. Кохання? Кожна жінка зраджуватиме свого чоловіка, якщо він тільки кохає, але не задовольняє її.
— Як же після цього поважати вас, жінок? — здивувався Г ольт.
— Поважати?.. — спроквола мовила вона. — Навіщо? Почитай Вейнінгера. Щоправда, його книжка у нас заборонена, але познайомитися з нею варто! Ось хто знав жінок! Прочитай, що він про нас пише, і все твоє почуття поваги як рукою зніме.
Гольта одночасно і відштовхували, і приваблювали до неї ці її розмови і її невгамовна хтивість. Іноді, як і в цю мить, переважала відраза. Але вона завжди розтоплювала оцю його холодність своїми гарячими любощами. Та коли він знову підпадав під її владу, в ньому розгоралися ревнощі.
Якось, уже на світанку, він запитав сердито:
— Що тебе примусило одружитися з цим чоловіком?
Напівлежачи і підперши голову рукою, фрау Ціше здивовано глянула йому просто в обличчя.
— Ти його ненавидиш, правда ж? Дуже дивно. Адже ти його і в вічі ніколи не бачив. — Вона взяла з нічного столика сигарету і сірники. Гольт стежив за кожним рухом її голої руки. Вона сунула йому в рот прикурену сигарету. — Він і справді найненависніша людина, яку тільки можна собі уявити!
Гольтові здалося, що він її просто не зрозумів.