Для Гундель тут усе було нове, цікаве, і вона з нетерпінням чекала початку вистави. А Шнайдерайт прийшов з твердим наміром не дати себе пошити в дурні. Хіба п’єса, хай навіть великого письменника, не могла бути свого роду опіумом для народу?
Шнайдерайт узяв програму і заходився, вивчати дійові особи.
— Отже, сьогодні покажуть виставу про графів і графських синків, про байстрюків якогось дворянина та про «лібертинів», тобто, згідно з приміткою, про «розпутних людей». «Даніель — старий слуга в домі Моорів», — читав Шнайдерайт. — Про класову свідомість старого слуги годі й питати. А ось і світло погасло.
Піднялася завіса. Зі сцени війнуло прохолодним, чужим духом. Шнайдерайт легенько подався вперед.
Крісло-гойдалка. Якийсь старий. Так, це він, Максиміліан, можновладний граф фон Моор. Сиве волосся, вкрите зморшками чоло — власне, він зовсім не скидався на глитая. Але благочестивою маскою Шнайдерайта не обдуриш. Граф був старий, немічний, хворий, він говорив тремтливим старечим фальцетом. Може, тут хочуть зробити з феодальної патолочі мучеників, жертв земельної реформи? Старий непокоївся за свого сина Карла, про якого саме в цю мить надходить звістка. Листа приніс Франц фон Моор, вдягнений у барвистий халат. Спершу він був відійшов трохи вбік, щоб проронити сльозу жалю за своїм загубленим братом. До Франца Шнайдерайт відчув огиду з першої ж миті. У всякому разі, прославляти поміщиків у цій п'єсі не будуть.
— Судячи з листа, брат Карл в Лейпцігу дійшов до краю в своїх ганебних вчинках. — Шнайдерайт похитав головою. — Сорок тисяч дукатів боргу! Бачиш? Старий, незважаючи на свою шляхетну бороду, вижав їх, певна річ, із своїх селян! Карл зганьбив дочку якогось банкіра і вбив на дуелі її коханого, а потім разом із сімома поплічниками втік від руки правосуддя… На щастя, в нашій країні покладено край підступній діяльності різної патолочі.
Але тут Шнайдерайт наразився на протиріччя: тоді як франц і старий у себе вдома з молитвою на устах підносились душею до бога й насолоджувались книгами святих проповідей, Карл, що завжди тікав від церкви, наче злочинець од в’язниці, кидав свої гроші першому-ліпшому жебракові. Усе це зовсім не в'язалося з боргами і вбивством! Схоже на те, що це попівська п'єса, яка мала застерігати від згубних наслідків безбожництва. Проте швидше Франц був застереженням проти згубних наслідків святенництва. «Недоліки», що їх Франц закидав своєму братові: запальність, одвертість, чулість і чоловіча мужність — надавали Карлові особливої привабливості! Лейпцігські злочини пасували значно більше Францу, святенникові, який нарікав на те, що його завжди вважали «пісним сухарем, холодним дерев'яним Францом…» Хто зна, може, цей негідник сам вигадав того листа!» — подумав Шнайдерайт. Чимдалі ставало усе очевиднішим, яку користь він міг з того мати: «А що, коли б ви одреклися від цього сина?» Негідник прагнув успадкувати графський титул і маєтність, ото і все! Невже ж таки старий не помічає, яку підступну гру з ним затіяли? Ба, він навіть доручає цьому мерзотникові написати відповідь Карлу! Може, старий з глузду з'їхав? Адже, окрім нього самого, вже ніхто з його оточення не сумнівається в тому, що Франц задумав щось лихе.
І дійсно. Ледве старий вийшов з кімнати, як негідник перестав лицемірити. Він закутався у свій барвистий халат, сів у кріс-ло-гойдалку і, погойдуючись, заходився барабанити пальцями. На обличчі в нього застигла крижана посмішка. Він зізнався, що підробив листа, зізнався також, що незадоволений природою. Чому він не єдиний син, чому не першим вийшов з черева матері? У цього хлопця була огидна манера висловлювати свої думки. Він мав винахідливий розум, але ні крихти совісті. Франц розкрив свої карти: «Я повириваю з коренем усе, що стоятиме на моєму шляху до влади. Я мушу бути володарем!» Франц показав своє справжнє обличчя. Завіса опустилася.
— Ні, усе-таки він не повинен був доручати Францу писати листа! — сказав Шнайдерайт. — Старий надто наївний!
— Невже Карл попадеться на цей гачок? — запитала стурбовано Гундель. — Не може бути, щоб Карл попався!
— Тепер він принаймні знатиме, чого вартий цей негідник! — сказав Шнайдерайт.
Завіса знову піднялася.
Відлюдна корчма неподалік від кордону. Шнайдерайт полегшено зітхнув. Карл був зліплений зовсім з іншого тіста, ніж його брат; він був дужий, високий, симпатичний. Карл сидів за книгою і при світлі каганця, що димів на столі, чекав відповіді на свій лист, чекав пробачення за пустотливі витівки, у яких він зарані зізнався. Витівки його були не такі вже й страшні. На справжню підлоту Карл був нездатний. Зате отой, другий, що сидів разом з ним, справді симпатії не викликав; його звали
Шпігельбергом, і було в ньому щось щуряче, щось нещире, підступне, до того ж у нього сіпалося обличчя, і це викликало у Шнайдерайта огиду. Із Шпігельбергом Моору краще було не знатися, хоч вони й однодумці: вони повставали проти духу часу, проти кволого віку кастратів, у який вони жили, проти сучасників, що непритомніли, побачивши тільки кров гусака, якого щойно зарізали, але плескали в долоні, коли їх суперник залишав біржу банкротом… Це було просто чудово! На жаль, вони не розуміли, що корінь зла криється в самих умовах феодальної власності, і плутали наслідок з причиною. І все ж полум'яний дух Моора приваблював своєю непоборною силою. Як він устав, як кинув на стіл шпагу, з яким вогнем сказав: «Дайте мені військо з таких хлопців, як я, і Німеччина стане республікою…» Шнайдерайт заплескав у долоні, на якусь мить він розгубився, бо аплодував тільки він один, але незабаром до нього приєднався увесь зал.
Слова Карла розворушили щось у душі Шпігельберга, в голові у нього зароїлись великі задуми, гігантські плани… Можна зробити щось значне! На щастя, Моор нічого не хотів слухати, ні, він ждав гінця, в думці прогулювався по батьківських гаях і мріяв про Амалію. Згідно із списком дійових осіб, вона була племінницею Едельрейха. Отже, Карл любить її. Чи відповідає вона йому взаємністю? Моор ждав прощення свого батька і не знав, що чекає на нього попереду. А Шнайдерайт це знав. До корчми з галасом вривається ціла ватага молодих людей. Серед них були симпатичні хлопці: Швейцер, Роллер, а один мав обличчя вішальника. Його звали Шуфтерле— якраз до пари Шпігельбергові. Аж ось Моор одержав листа, він тримає його в руці з виразом найщасливішої людини на світі, він його ще не читав і не знає, що там! Нарешті читає. Він не чує ні дотепів Шпігельберга, ні що говорять інші. Самотньо стоїть в кімнаті, блідий як смерть. Лист падає у нього з рук. Дужий, мужній, з усього видно, що він упорався б з цілою ватагою, і тут тобі на — піддався на безглузду інтригу. Украй спантеличений, він безпорадно розводить руками і, хитаючись, виходить. Роллер підняв листа і всунув туди свого носа, Швейцер зазирнув йому через плече. Потім вони поглянули одне на одного — стережися, негіднику!
Тепер, звичайно, настав слушний момент для Шпігельберга, його меткий розум гарячково працював. З'явилися грандіозні думки і плани: він мріяв створити банду розбійників у Богем-ських лісах… Шнайдерайт похитав головою. Ну й наміри! Але Шпігельберг був неабияким демагогом і, як і всі демагоги, мав великий успіх. Вішальник Шуфтерле приєднався до нього перший, тоді Рацман, Грімм, а за ними Роллер, Швейцер та інші. І свобода мусить мати свого володаря — думка нібито непогана. Шкода тільки, що свобода, про яку говорив Шпігельберг, була, власне, анархією, а володарем хотів бути він сам. Скидалося на те, ніби він прагнув стати кимось на зразок Бакуніна. Але іншим навіть на думку не спадало обрати своїм отаманом пацюка, вони хотіли Моора, і вірний Швейцер прямо сказав про це.
Моор опанував собою і тихо увійшов до корчми. Блідий як смерть, але уже з високо піднятою головою. Він зупинився у напівтемряві. Всі втупилися в нього очима; Роллер, Швейцер були вражені, Рацман, Грімм завмерли в чеканні, вішальник німо вирячився, а в щура обличчя знову почало сіпатись. Усі стояли, затамувавши подих. Затамував подих і Шнайдерайт. Моор, здавалося, був висічений з каменю. Може, в грудях у нього палав вогонь Прометея? Може, в його голові роїлись думи про величні діла давно минулих днів? Може, в попелі його нездійсненних надій тліла іскра духу Германа? [88] Ось Карл рішуче вийшов з напівтемряви. Він схопив із столу свою шпагу і заговорив, спершу тихо, потім голосніше і раптом закричав, кидаючи в обличчя спотвореному світові: «Люди… Люди? Ні, не люди, — брехливі лицемірні виродки крокодила, виводок убивць, поріддя гієн, гадюче кубло…» Карл шаленів. В грудях у нього палахкотіла жага помсти, він прагнув отруїти океан, щоб з усіх джерел нікчемне людство, яке втратило людську подобу, впивалось смертю, він прагнув підняти проти цього роду гієн усю природу, йому хотілось нівечити, нищити. І хтось кинув: «Ходімо з нами! Ходімо в Богемські ліси! Ми зберемо ватагу! Ти будеш…» «Хай живе наш отаман!» — радісно залунало навколо. І Шнайдерайт поділяв їх думки. А в Моора наче полуда з очей спала: дурень той, хто прагне повернутися знову в клітку! Його дух прагнув геройських звершень, дихання — свободи, і він розтоптав сам закон. «Ходімо, я ваш отаман!» Вони поклялися йому зберігати вірність і послух до самої смерті, він відповів їм такою самою клятвою.
Завіса опустилась, і Шнайдерайт опам'ятався.
Перерва швидко закінчилась. Пролунав дзвоник, знову до залу заспішили глядачі. Коли погасло світло, Гундель узяла Шнайдерайта за руку, їй дуже кортіло дізнатися, що робитиме Амалія. Зараз вона побачить. Замок Моорів. Гундель одразу збагнула: Амалія не хоче знати Франца. Вона любить Карла і, напевно, розірве павутину брехні, і все обернеться на краще. Навіть зовнішністю вона вирізнялася серед оточення. Франц, який завдяки своїй підлій брехні і підступам домігся високого становища у батьківському домі, хизувався у новому халаті, розшитому сріблом і шовком. На Амалії, навпаки, було темне, похмуре вбранні із разком перлового намиста. Вона гордо тримала голову. Золотисте волосся її сяяло. Вона викликала до себе довір’я, була гарна і сильна. Можливо, їй бракувало тільки тепла і зворушливої безпомічності. Горда дочка дворянина, безперечно, нікого не боялась, і жахлива самотність, що огортала її своїм холодним диханням, не могла захитати впевненості Амалії. Лицемірний Франц, що з таким святенницьким виразом на обличчі вдавав із себе людину, якій завдали болю, в очах Амалії не витримував ніякого порівняння із його братом, якого і прокляв батько. Амалія на залицяння Франца відповіла зневагою і назвала його справжнім ім'ям — чудовисько. Вона гордо зізналась, що кохає Карла, зізналась, може, трохи демонстративно, але такий уже в неї характер, вона була балакуча дівчина. У тому, що її благородного, прекрасного Карла прокляв батько, винен, певна річ, тільки її дядько, старий граф… В серці Гундель заворушився неспокій: невже Амалія не розуміє, яку роль зіграв Франц? Невже вона так і не поговорила із старим Моором про Карла? Чому вона не виблагала Карлові прощення? Невже й вона повірила в оті брехні Франца? Інакше навіщо їй слухати, як Франц безсоромно гудить свого брата. Амалія хоч і пізно, але розгадала, що Франц хоче лише принизити брата. Коли негідник зрозумів це, він закрив обличчя і… що це, що це таке: він плаче? Франц раптом почав проклинати тирана-батька, котрий завдав горя кращому із своїх синів? Так, але… Гундель, так само, як і Амалія, здивовано дивилась на Франца, який запевняв, що своїми наклепами він прагнув лише випробувати кохання Амалії, що буцімто Карл, прощаючись, доручив йому, Францу, захищати свою кохану… Це вже було занадто! А коли хитрість не вдалася, чудовисько почало загрожувати: мовляв, Амалія ще затремтить перед ним! Та вона його не злякалась. До погроз вона вже звикла. Амалія зірвала з себе намисто і жбурнула його до ніг Францові. Але Гундель задоволення не відчула: для порятунку Карла нічого не було зроблено, абсолютно нічого.
Темрява огорнула замок, минав час, дорогоцінний час — тижні, місяці. Гундель полегшено зітхнула. Франц і досі нічого не домігся. Карл зник без вісті. Тепер на шляху у Франца до влади стояв лише старий граф.
А старий, що саме спав у своєму кріслі, був і справді зовсім немічний; Амалія сиділа біля нього і, сама страждаючи, за всяку ціну намагалася уберегти старого графа від будь-яких хвилювань. Гундель розчарувалася. Якщо Амалія не вірила наклепам, то чому вона не умовила графа повернути в дім Карла? Вона вірила у порядність Карла, вона мріяла про нього, але тільки грала на клавесині, співала пісень і нічогісінько не робила! А треба було діяти, бо Франц уже привів гінця, замаскованого виродка на ім'я Герман, що розповів довжелезну вигадану історію про війну між Пруссією та Австрією, сенс якої зводився до того, щоб повідомити про смерть Карла.
І тут в домі Моорів зчинився галас, зойки, метушня. Франц про людське око лаяв гінця, але голосніше за всіх репетував старий: «Моє прокляття погнало його на смерть, вкинуло у відчай!» Лише Амалія, — Гундель хотіла вже з полегшенням зітхнути, — лише Амалія накинулась на переодягненого Германа: «Підлий підкуплений брехун!» Але підлий підкуплений брехун твердив: «Його останнє слово було: «Амалія!» І ось Амалія, — Гундель жахнулась, — враз повірила брехні. «Карл мертвий!» Горда Амалія — невже це правда? — повірила найнеймовірнішій вигадці. «Горе, горе!» — кричав старий і рвав на собі волосся. Франц прочитав останнє послання Карла, написане кров'ю на мечі, в якому, як і слід було чекати, писалось: «Франц, не залишай мою Амалію!» — Та хіба могло бути інакше. — І далі: «Амалія, твою клятву ламає всесильна смерть!» Це була незграбна вигадка, яку розгадала б навіть дитина, тільки не Амалія. Ба, Амалія раптом почала сумніватись у коханні Карла! Старий Моор бурмотів: «Франц, Франц, верни мені сина!» — і стало враз очевидним, що для нього це занадто тяжкий удар. Старий викликав пастора і затих. Невже йому так погано? У всякому разі, коли всі вийшли, він лишився в кріслі і лежав непорушно.
До кімнати вбігає радісний Франц. Він майже досяг мети. Чудовисько стало володарем замку Моорів. Франц нарешті остаточно скинув із себе набридлу йому маску лагідності й доброчесності, і Гундель не мала сумніву, що він і справді, як обіцяв, візьме у шори своїх селян і в його володіннях навіть картопля стане святковою стравою, а блідість — типовим кольором облич його підданих. «Тепер ви побачите Франца, який він є насправді, і жахнетеся!» — скрикнув негідник.
Трагедія наближалася до кінця. Богемські ліси, великий виступ Косінського, побачення Моора з Амалією, звільнення старого графа, кінець Франца Моора, — і Карл дізнається про свою жахливу помилку… Шнайдерайт більше не обурювався тим, що справедливий гнів вилився тут в індивідуальний терор. Адже справді революційна практика без революційної теорії неможлива. Революційний дух дзвенів у кожному слові. Коли банда була оточена в Богемських лісах військами і священик запропонував їй повне прощення за видачу отамана, на той час розбійник Моор — це вже не просто анархіст. Як він гордо розповідає про свої вчинки, як хвалиться, що власною рукою вбив міністра, котрий з допомогою улесливості вибився вгору і, переступивши через труп свого попередника, став фаворитом монарха, як убив комерційного радника, що продавав посади й чини тим, хто більше давав, і проганяв від дверей засмученого патріота, і, нарешті, попа, котрий з амвона плакався перед людьми за інквізицією, що занепала. Це була велична, натхненна і захоплююча сцена. Вона полонила Шнайдерайта. Гундель теж примирилася з бездіяльністю Амалії, яка тільки те й робила, що співала пісень в саду під лютню. Та коли Франц приступив до неї з домаганнями, Амалія вихопила шпагу. Захоплююче видовище, воно зовсім полонило Гундель.
Потім всьому настав кінець. «Вірність за вірність!» — галасувала банда. Амалія вмерла від руки Моора. Борг був сплачений з лихвою. Тільки дурень міг сподіватися зробити світ кращим завдяки злочинам, підтримувати закон беззаконням, тільки дурень міг сплутати справедливість і свободу з анархією!
«Чи знав він, — запитував сам себе Шнайдерайт, — чи знав цей нещасливий Моор, що колись обов'язково з'являться інші бунтарі, які зітруть з лиця землі усю несправедливість? Чи знав він, чи здогадувався у цю мить, що зійде ще для людства ясна зоря?»
Гундель і Шнайдерайт мовчки стояли на зупинці трамвая. В трамваї у натовпі вони говорили про інше.
Перш ніж піти того вечора на концерт, Гольт, оскільки в нього був зайвий квиток, довго розмірковував, чи не взяти йому з собою Анжеліку. У п'ятницю він зустрівся з нею, але так і не вирішив, запрошувати її чи ні. Того вечора, сидячи поряд з нею, він більше, ніж будь-коли раніше, відчував себе ошуканцем: адже квиток був для Гундель. Не можна було допускати такого обману по відношенню до Анжеліки, йому було надто жаль залишати її десь на задвірках своїх почуттів. Авжеж, коли б не Гундель, щира прихильність Анжеліки могла б полонити його серце.
І йому в душі знову захотілось стати іншим, ніж той, яким він був насправді.
Він мусив покласти край цьому обману.
[88] Герман (Арміній) — вождь херусків, який у союзі з іншими германськими племенами розбив римські легіони (9 р. н. е.).