Від іронії, що звучала в її голосі, хлопець зовсім розгубився. Гольт промимрив собі під ніс, що він зовсім самотній у цьому місті і що в нього немає жодної близької людини.
— Ну то розповідайте ж, — сказала Ута. — Чому ви не живете з своїми батьками?
— Я не хотів більше залишатись у матері. А батько…
— Може, вам неприємно про це говорити?
— Ні, чому ж? Я розповім, але тільки вам. Він працює в магістраті контролером продуктових товарів. А за фахом він лікар.
Ута з цікавістю глянула на Гольта.
— А чим же він зобов’язаний такому розжалуванню?
— Я точно не знаю, — повільно мовив Гольт. Ним опанувало, як і завжди, коли його розпитували про батька, почуття ніяковості і сорому. — Батько довго жив у тропіках, потім був професором медицини у Гамбурзькому університеті й одночасно працював у інституті тропічних хвороб. Мати моя походить з сім’ї багатого промисловця. Оженившись на ній, батько переїхав у Леверкузен. Там він досліджував збудників хвороби чи щось подібне. А потім йому запропонували іншу роботу, яка мала безпосереднє відношення до війни. Він відмовився і змушений був залишити службу. Влаштуватись в іншому місці йому так і не пощастило. Мати розлучилася з ним, здається, з тієї ж самої причини… Його оголосили політично неблагона-дійним. Але мій батько страшенно впертий. Він краще голодуватиме, ніж піде на який-небудь компроміс.
— Як видно, — сказала Ута, — ваш батько людина з характером.
Ці слова здивували Гольта.
— Так… проте… — розгублено пролепетав він. Але Ута перебила його:
— Чому ж ви не живете з батьком?
— Суд позбавив його батьківських прав. Але я й сам не бажаю цього. Мені хочеться бути вільним. Тому я й від матері поїхав. Там все одно не було в мене домівки. І раніше теж. Батько завжди думав тільки про свою роботу. А мати, набагато молодша за нього, завжди була зайнята прийманням гостей або сама кудись ішла. Я вже одного разу тікав з дому, але поліція затримала мене і привезла назад. Навесні мати нарешті погодилась відпустити мене. Спочатку збиралася послати до дядька в Гамбург. Він працює там наглядачем на великій тютюновій фабриці. А потім передумала і влаштувала сюди в пансіон. Щомісяця присилає гроші. Це матері не важко, вона багата.
Гольт замовк. «Навіщо я все це їй розповідаю?» — подумав він.
— Отже, виходить, ви шукаєте в мене тепле гніздечко, до певної міри материнський захисток?
— Чому ви насміхаєтеся з мене? — запитав Гольт. — Якщо я вам заважаю, то я піду. Можливо, у вас є людина, якій ви можете довіритись, але…
— Що ви, чого ж відразу так ображатись? Ви дивак. З вами й пожартувати не можна, — заспокоювала його Ута. — Петер Візе змалював мені вас справжнім шибеником. А оця надмірна чутливість зовсім не личить такій ролі і зводить нанівець всі уявлення про вас.
— Візе мене зовсім не знає,— зневажливо сказав Гольт. І тільки в цю мить він збагнув значення її слів. «З розповіді Візе… Виходить, вона розпитувала про мене?»
— Сердити вчителів, — продовжував він, — і бешкетувати — це одна…
— А друга душа, що живе у ваших грудях, — перебила Ута, — сидить часом у Петера і просить заграти «Вручення срібної троянди», хоч у виконанні на фортепіано ця партія звучить препогано. — Вона засміялась. — Проте мені приємно, що ви хоч переді мною не кривите душею. Тож, будь ласка, можете мені цілком довіритись. А до моїх жартів вам доведеться звикати. Я гадаю, вони вам не завадять. — Ута підвелася з шезлонга, підійшла до перил балкона і, спершись на них спиною, продовжувала: — Але якщо ви думаєте, ніби мені краще, ніж вам… — Вона якусь мить помовчала. Потім грайливо додала: — то ви глибоко помиляєтесь. — Вітер розтріпав її коси, шовковисте пасмо впало на обличчя. — Коли в мене не вистачає грошей на дрібні витрати, то я, звичайно, можу, як ви чудово висловились, «признатися» мамі! — Вона явно не могла обійтись без жартів. — Але ж це врешті ніщо! Зачекайте-но! — Вона принесла з кімнати книгу і знову сіла в шезлонг. — «…бо в основному і саме у найпотаємніших і найважливіших справах, — прочитала вона вголос, — ми несказанно самотні».
Гольт побачив на корінці книги її назву: «Рільке. Листи».
«У найпотаємніших і найважливіших справах, — повторив про себе Гольт, — ми несказанно самотні». Але чому ж?»
— Треба мати когось, кому можна було б довіритися. Ось ми, наприклад, задумали одне діло. Можливо, мені скоро потрібна буде така людина. Чи допоможете ви, якщо я звернуся до вас?
— Ваше довір’я в деякій мірі носить агресивний характер, — зауважила Ута знову насмішкувато. — Гаразд. Спробуйте. Може, мені вдасться вам чимось допомогти.
Надвечір Гольт повернувся у будинок Вольцова. Там він довго мовчки сидів перед каміном. Від розпитувань Вольцова лише одмахувався. Феттер, Цемцький і Гомулка грали в скат. Тепер, коли вони були вже на порозі справжніх пригод, Гольтом опанувало якесь незбагненне хвилювання, яке він з усіх сил намагався побороти. Вольцов моргнув йому.
— Як ти вважаєш, Гільберт, чи вдасться наш задум? — запитав Гольт, коли вони піднялись у кімнату Вольцова.
— Слухай уважно, що я тобі скажу, — Вольцов вийняв з шухляди стола свого вальтера і простягнув Гольтові.— Тримай Мейснера увесь час на прицілі. Якщо ж він спробує тікати, стріляй у нього без усякої пощади. Я беру парабелум. Ну як, витримають твої нерви?
Гольт судорожно стиснув у руці пістолет.
— Головне, щоб не втік, — вів далі Вольцов. — Отже, тримай його на мушці, поки не підпише. Потім можеш відвести дуло. Про те, щоб він підписав, потурбуюсь я. І все інше я також беру на себе. Так, а тепер ходімо. Не хвилюйся, все буде гаразд.
Гольт заздалегідь приготував, що скаже Мейснеру: «Палкий привіт тобі від Рут Вагнер! Ім’ям справедливості… за справедливість!» — весь час повторював він.