— Чи вистачить у твого дружка грошей? — поцікавилась вона. — Бочка пива коштує шістдесят марок.
— Я думаю, вистачить, — відповів Гольт. Від дівчини пахло потом, волоссям і землею.
— Чого ти на мене так дивишся? — запитала вона, усміхнувшись. Він схопив її за лікті і на якусь мить відчув дотик теплого тіла. Але дівчина одразу ж випручалась і відступила вбік.
— На мене там чекає робота, — мовила вона і пішла знову в шинок.
Гольт бачив, як шинкарочка, блиснувши білими зубами, ще раз усміхнулась до нього.
Він навпомацки пробирався вздовж темного коридора. Ліворуч нагору вели круті сходи. Гольт вийшов на подвір’я. Там підійшов до конюшні і прихилився спиною до дверей. На небі виблискували зорі. Юнак глибоко зітхнув. Несподівано йому стало соромно, а в кінчиках пальців і досі, немов лоскіт, зберігалося відчуття дотику дівочого тіла.
Виповнена їдким тютюновим димом корчма з її метушнею і гамором та скиглінням репродуктора несподівано викликала у Гольта почуття огиди. Вольцов у оточенні селян стояв біля прилавка. Раптом, саме в ту мить, коли Цемцький з силою вдарив об стіл червовим тузом, на порозі з’явились Вурм і Барт. Цемцький сидів обличчям до дверей і, угледівши начальників, злякано пропищав:
— Хай йому біс! Зараз поженуть нас марширувати!
Вурм і Барт зупинились біля дверей і довго про щось радились. Потім нерішуче рушили до столу. Вурм нахилився до хлопців і напівголосно сказав:
— Негайно залиште корчму і виходьте на площу. Інакше я доповім про вас вищому начальству.
Гольт помітив, що дівчина за прилавком шукає його очима. Гамір у корчмі трохи стих. Вольцов опинився біля столу. Селяни зацікавлено спостерігали за цією сценою.
— Дайте нам спокій, — ледве повертаючи язиком, сказав Вольцов.
— Опам’ятайся, Вольцов! — прогаркавив Барт. — Це дезертирство…
— Що ти сказав? — перебив його Вольцов. — Хто тут серед нас дезертир? Кому давно пора вже бути в зенітній артилерії?
Обличчя Барта налилося кров’ю. Вольцов недбало повернувся і пішов до прилавка. В корчмі знову піднявся гамір. Хтось забренькав по клавішах рояля. Цемцький, трохи опам’ятавшись від переляку, роздавав карти. Вурм ще раз нагнувся до столу.
— Ану марш звідси! — просичав він. — І негайно!
— Вісімнадцять! — оголосив Феттер, весь обливаючись потом. Ніби шукаючи підтримки, він раз по раз озирався на Вольцова.
— Не беру! — сказав Гомулка.
Вурм вирішив змінити тактику:
— Не слухайте Вольцова! Він вас баламутить. Якщо ви продовжуватимете ці безчинства, підете під арешт.
— Двадцять! — вів далі Феттер.
— Беру! — погодився Гомулка.
— Ми негайно подамо рапорт, — продовжував Вурм. — Тих, хто зараз послухається, не будемо записувати.
— Двадцять чотири! — сказав Феттер.
— Нарешті, давно пара, — відповів Гомулка.
Гольт відчув на собі погляд дівчини-шинкарки. Він відсунув назад стільця і рішуче заявив:
— Ми нікуди же підемго!
Вурм перезирнувся з Бартом. Гольт мимоволі втягнув голову в плечі. І раптом він відчув, як хтось лагідно, але впевнено потяг його вбік.
— Ти не задирайся! — квапливо проговорила молода шинкарка. Гольт дивився в її темно-сірі очі. На губах у дівчини блищало кілька дрібненьких краплинок слини. Вона обернулась до прилавка, бо звідти її покликали. Потім, схилившись до нього обличчям, прошепотіла — Після півночі… по коридору і східцями вгору, останні двері ліворуч… Там почекаєш… Тільки не вв’язуйся тут у бійку!
За якусь мить вона вже поралась біля прилавка, а Гольт дивився на неї збентежено, розгублено і думав: «Не може бути! Тут якась помилка!..»