Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Пас! — гаркнув Феттер, підбадьорений непохитністю Гольта і Вольцова.

— Нарешті! — вигукнув Гомулка. — У мене найбільше. Мій хід.

Вурм поправив пасок.

— Ну гаразд. Нарікайте тоді на себе. Ходімо, Отто!

— Іди, йди, телепень! — кинув йому вслід Гомулка і жбурнув на стіл валета.

Вурм і Барт вийшли. За ними, хряснувши, зачинилися двері.

Пробило північ.

— Я піду вперед, — мовив Гольт до Гомулки і вийшов на сільську вулицю.

Силуети будівель розпливалися у темряві ночі. Десь далеко загавкав собака. З корчми ще доносився гамір, але тут, надворі, він здавався якимось приглушеним і нереальним. Гольт мерзлякувато здригнувся.

По східцях угору, останні двері ліворуч… Він був зовсім спокійний. В голові роїлись думки: «Мрії брехливі. Життя зовсім не таке. Чи варто ж увесь час чекати?» Зробив ще кілька кроків у темряву ночі. П’яний гомін залишився позаду, довкола стояла мертва тиша. З шинку один за одним виходили селяни. Гольт обійшов будинок і прослизнув крізь ворота в двір. Темний коридор здався йому якимось дуже знайомим, ніби він ходив по ньому ще з дитинства і вже сотні разів піднімався по цих східцях. Кілька дверей із товстих дощок, такі самісінькі, як у них дома на горищі, де він потай копирсався в старих ящиках, з трепетом чекаючи несподіваних відкриттів. Гольт причинив за собою двері і оглянув маленьку комірчину, в якій опинився. Потім навпомацки пробрався повз ліжко до відчиненого вікна. Там стояв нерухомо, аж поки вдалині не стихли голоси його друзів.

«Власне кажучи, — думав Гольт, — я завжди був самотній, навіть дома у матері. По суті, я завжди тужив за ким-небудь і за чим-небудь. Завжди мене мучили якась туга і страх. Приходь же скоріше. Ще мить — і в темряві з’являться контури твого стану, ти будеш тут».

Вона потягла його від вікна і зняла з ліжка перину. Зашелестіла її сукня. Гольт робив усе мимоволі, ніби в забутті, і лише тоді, коли його нетерпіння наразилося на якийсь шнурок, що довго не розв’язувався, у нього сильно забилося серце і не заспокоювалось доти, аж поки він не ліг поряд з нею і не відчув біля себе її тепле тіло.

Над дахами селянських будинків займався ранок. У школі Гольтові вдалося поспати ще годинку, перш ніж залунав пронизливий свисток Варта. Схопившись, він зразу ж підставив голову під водопровідний кран. Потому всі працювали в полі.

Два дні підряд вони навантажували збіжжя. Страшенно боліли руки й плечі. На третій день Вольцову увірвався терпець.

— Це не солдатська робота! — заявив він. — Ходімо купатися.

На поле хлопці більше не повернулись. Після обіду вони непомітно упакували свої рюкзаки і подались на станцію. Гольт окинув прощальним поглядом село, корчму. Поки їхали, він мовчки сидів біля вікна і навіть не чув, як Вольцов його про щось розпитував.

Гольт думав про те, чи підтвердила дійсність його сподівання і мрії. Адже він навіть не знав ім’я цієї дівчини. Гольт згадав Марію Крюгер. Потім думав про Уту,

Другого дня у будинку Вольцова вони ув’язували в тюки свої речі. В голові Гольта роїлись думки про Мейснера, про наступну ніч та про їхню втечу в гори. І раптом його охопив неспокій. Якусь мить повагавшись, він сказав:

— Мені треба декого провідати.

— Кого ж саме? — здивовано запитав Вольцов.

— Барнімів.

Вольцов кинув на нього невдоволений погляд.

— Все за спідницями бігаєш! Ну гаразд, іди. Тільки гляди не показуйся нікому на очі!

Гольт помив на кухні руки, почистив кинджалом нігті і причесався. Коли він уже стояв біля дверей Барнімів і натиснув кнопку дзвоника, ним несподівано опанувало бажання повернутися назад. У передпокої йому довелося довго чекати. Побачивши Уту, він забув про все. «Вона прийшла, як богиня!» — промайнула думка. Ці слова запам’ятались Гольтові з тієї єдиної в його житті опери, яку йому довелося прослухати. Їх співав Каварадоссі.

— Кого я бачу? — мовила Ута. Її посмішка зовсім причарувала юнака. — А як же жнива?

— Я звідти втік, — відповів Гольт. — А тепер піду… надовго. Але перед цим мені дуже хотілося поговорити з вами.

— І, наскільки я вас знаю, про щось надзвичайно серйозне. Ну що ж, ходімо!

Він піднявся за нею східцями на другий поверх. Там Ута відчинила одні з дверей і пропустила його вперед. Кімнату заливало сонячне світло. Підлога була застелена товстим килимом. Перед тахтою — чайний столик і маленькі м’які стільці. Вся кімната потопала в квітах. Вазони стояли на вікнах, біля дверей, що вели на балкон, на чайному столику. Тут були і пишні троянди, і ніжні гвоздики, і дика віка, по гардинах плелись угору і звисали аж до килима китиці настурцій, буйно розрослася традесканція. На балконі стояв шезлонг, а поряд — маленький столик з попільницею.

— Принесіть собі крісло, — сказала Ута. Вона лягла на шезлонг і заклала руки за голову. Гольт виніс собі маленького стільця і сів поряд з нею. Ута мовчки простягла йому мідну коробочку з сигаретами. Він закурив.

— Ви прийшли в якійсь справі чи просто так, подивитись на мене? — запитала Ута.