— В шахи? — перепитав спантеличений Шнайдерайт. — Ти питаєш, чи граю я в шахи! Авжеж, в тюрмі навчився.
Мюллер кивнув.
— Нехай колись зіграємо партію. А що ж до того, чи був Бернгард фашистом, то якраз навпаки. Його фашисти тримали навіть рік у в’язниці. Він, мабуть, і тоді бурчав. Гадаю, що Бернгард взагалі не може не бурчати. А от справжнім дрібним наці, із тих, що ходили в касках протиповітряної оборони і збирали в карнавку пожертви, був, аби ти знав, саме Бльом, а не Бернгард.
— Що ти хочеш цим сказати? — вигукнув Шнайдерайт.
— Нічого, — відказав Мюллер. — Тільки те, що все це не так просто! — І він серйозно, але не злостиво додав: — Ти ще колись навчишся у всьому розбиратись, товаришу Шнайдерайт. Безперечно, навчишся! — І він обернувся до Гундель.
Гундель стояла поруч з професором Гольтом ї показувала йому рослинку з жовтими ягідками.
— Де ти її знайшла? — запитав професор, беручи пагінець у неї з рук.
— На руїнах.
— Solanum, — пояснив професор, — а точніше Solanum luteum, тобто жовтий паслін, родич нашої картоплі.
— Звідки вам це відомо? — запитала Гундель.
— Я знаю всі тутешні види пасльонів, — відповів професор Гольт, — Та навіть коли не знаєш, рослину можна визначити.
— Визначити? Цьому можна навчитися?
Професор Гольт хитнув головою.
— Ось я дістану тобі з ящика кілька потрібних книжок.
Мюллер обняв Гундель за плечі.
— Нам тут дещо спало на думку…
— Авжеж! — підхопив професор Гольт. — У нас нагорі є ще одна вільна мансарда. Чи не маєш бажання переселитися до нас?
— Тут ти житимеш у теплі, — вів далі Мюллер, — і не треба буде вистоювати в чергах за продуктами.
— Харчуватимешся разом з нами, — продовжував професор. — Перебирайся, коли схочеш.
Гундель жила на горищі в комірчині без опалення, яку вітер продував наскрізь, а попереду були морозяні зимові ночі. Перш ніж вона встигла щось відповісти, Шнайдерайт усе вирішив за неї:
— Переберешся завтра ж. Завтра субота, і я тобі допоможу.
— Там іще, мабуть, доведеться трохи попрацювати майстрам, — зауважив Мюллер.
— Майстрам? — перепитав Шнайдерайт. — Пусте, ми самі все зробимо!
Мюллер, залишившись наодинці з професором Гольтом, опустився у крісло біля письмового столу і весь зіщулився. Обличчя його враз посіріло й згасло, на чолі виступив холодний піт.
— Доведеться, мабуть, скоро помирати, — сказав він, уривчасто дихаючи.
— Недосипаєте, Мюллер, — ніби ненароком зауважив професор. — Ви навіть не уявляєте собі, як змінюється самопочуття, коли людина мало спить!
Мюллер трохи випростався.
— Так, я мало сплю, — погодився він. Потім устав, сів за письмовий стіл, розкрив папку з паперами. — І все ж мені потрібен хороший лікар. От побачите, професоре, справжні труднощі ще тільки чекають на нас. Хай-но тільки настане зима! Ось тому мені й хотілося дотягти до весни… — Мюллер заходився підписувати листи. І раптом розлютився: — Але всі лікарі — халтурники! Вони радять мені лежати, а я, лежачи, зовсім задихаюсь. Пропонують лягти в стаціонар… Оце віддайте Гагену, щоб зняв копію, — перескочив він на іншу тему, — він знайомий з цими алхіміками, то, може, вдасться щось одержати раніше!.. До того ж я й так радий, що живим вибрався з лікарні! — повернувся Мюллер знову до попередньої розмови. Він задумливо провів рукою по підборіддю. — А знаєте, що, професоре? — Мюллер запнувся. — Знаєте, що? — Він устав і підійшов до професора. — Лікуйте ви мене! Учора, коли ви розбирали ящики з медикаментами, я подумав: адже він справжній лікар! Він міг би мені допомогти якось протягти ще зиму!
Професор усміхнувся:
— Але ж я не практик.