Феттер повернувся в підвал тільки після півночі і лунко відрапортував.
Гольт стрепенувся.
— Обміркуємо становище, — сказав Вольцов.
Феттер повісив автомат на гак біля дверей. Вольцов надів Венертового офіцерського кашкета. Його морозило, і він попросив Феттера накинути на нього також і лейтенантську шинелю з срібними погонами. Тьмяне світло гасової лампи відкидало на побілену стіну підвалу його страхітливу тінь.
— Панове!
Гольт насторожився. Знову цей голос, різкий, металічний, чужий голос! У Гольта по спині забігали мурашки: голос, що дає накази, голос долі. Він проник у його стомлений мозок, як колись вривався в його мрії, наздоганяв його на березі річки і в тиші шпитальної палати, голос, від якого нікуди не втечеш.
— Рота відбила першу атаку і повинна…
Голова Гольта була ніби налита свинцем. Голос Вольцова відігнав втому. Гольт прислухався, і раптом слова перестали бути пустими звуками, він збагнув їх зміст:
— …загинути смертю героїв!
Як часто він це чув! Про це писалось у хрестоматіях, починаючи з героїв священного загону Пелопіда і кінчаючи образами Ернста Юнгера. В останні роки заклик загинути смертю героїв не сходив з сторінок газет. Це була фраза, погроза, істеричний крик. Але тепер, в устах Вольцова, вона прозвучала як смертний вирок.
«Виходу немає», — думав Гольт.
Вольцов простягнув йому коробку сигарет, але Гольт похитав головою. Вольцов глибоко затягся.
— Я все своє життя був прихильником Шліффенової тактики Канн… Ще Клаузевіц вчив, що сконцентрований удар… Наполеон каже, що слабша сторона не повинна…
Патякання Вольцова викликало у Гольта подив, ніби він чув щось подібне вперше. «Так хто ж це, — думав він, — стоїть там, схилившись над картами?»
— …підійшли, якби не… і я б у разі… вдалося б, але… мабуть, вдалося б, якби…
«Я б, якби, в разі, напевно…»
Завіса прорвалась. Гольт прокинувся. Він опам’ятався. Раніше він бачив і темний підвал, і стіл з картами, і п’яного лейтенанта дуже невиразно, розпливчасто, ніби крізь туман. Тепер все постало перед ним ясно, випукло, чітко. Думка запрацювала з послідовністю і гостротою, що їх цілу вічність притуплювали апатія і байдужість, — якщо він взагалі коли-небудь здатний був думати, він, що шукає в темряві з зав’язаними очима… Механізм його мислення за одну мить переорав увесь попередній досвід, по-новому усвідомив всі враження, перевернув все його життя догори дном і переніс його з минулого в сучасність.
Як зачарований дивився Гольт на Вольцова. Уже два роки знає він Гільберта, час не малий. Два роки вони воюють пліч-о-пліч. Поряд стояли біля гармати на зенітній батареї, бачили і атаки на бриючому польоті, і бомбові килими, вийшли живими з боїв у Карпатах, тікали крізь сніг, хуртовину з Східного фронту, сиділи в одному танку. Від дурних хлоп’ячих витівок до рукопашного бою з американцями — все пережили разом. Так, Гольт знав Вольцоваг нічого в ньому не було нового, нічим він не міг здивувати його.
Але о другій годині раннього квітневого ранку 1945 року він ніби вперше познайомився з ним, уперше побачив. Він дивився на Вольцова, не зводячи з нього очей, як на чужу людину: високий на зріст, широкоплечий військовий, нервово посмикуючи бровами, стояв біля столу над картою і, підкріплюючи свої пояснення рухами руки, говорив: «Я б таку атаку…» Чужа людина, хоч жовте світло гасової лампи осявало добре знайоме обличчя.
«Розбита, знекровлена рота, — думав далі Гольт, — смертельно стомлені люди сплять у кущах, під деревами, у розбомблених підвалах; і в одного голова в закривавлених бинтах, у другого — «трус мозку, у третього — шок».
У грудях Гольта неначе щось розбилося. «Цей Вольцов, — думав він, — стоїть над картою, а надворі сплять люди, і для нього вони мізерна величина в рівнянні з багатьма невідомими, тільки стрілки на карті, шахові фігури, іграшкові макети на великому ящику з піском, неживі предмети — і більш нічого. Але хто ж Вольцов для них, для мене?»
Невиразний здогад промайнув у нього, утвердився у свідомості, став упевненістю. У Гольта аж дух перехопило. Полуда спала з очей, темряву змінило яскраве світло.
«Він — це наша доля.
Доля, провидіння, бог; ми безсилі, ми тільки пішаки у великій грі… Доля, — думав він, — моя доля — це Вольцов.
Де ж були мої очі, де був мій розум? Моя доля — людина, жива людина з плоті і крові, з мозком і з серцем, що б’ється. І ця людина прибрала до своїх рук владу над життям і смертю: він — або хтось інший — як тут, у підвалі, так і всюди, по всій країні, в малому і великому… — Він зрозумів тепер: — Щось безіменне, добре продумана система, мундири з різними відзнаками, ціла ієрархія насильства — ось наша доля! Все брехня і обман. Обожнюється тупість, а провидіння виявляється холодним розрахунком! Не всемогутня доля, що керує гнаними, не провидіння, що визначає шлях, не бог над тлінними смертними, як говорили нам, а людина над людиною, володар над безвладними, смертний над смертними!»
Він пильно подивився на Вольцова. Тепер він бачив його наскрізь. Цей унтер-офіцер у лейтенантовім кашкеті, в голові якого повно найрізноманітніших планів, здійсненних і нездійсненних, але завжди розбійницьких, підкріплених історичними фактами і паралелями — для кожної помилки, для кожного вбитого, — ця людина, так само як і Ціше, і батько Ціше, і Бем, і Венерт, і всяка наволоч, — втілення насильства; це злочинець, що присвоїв собі право посилати людей на смерть, вбивця за покликанням і професією. «А я був його слухняною зброєю, його поплічником», — думав Гольт.
Його гнітило почуття власної провини. Воно засмоктувало його в трясовину давньої апатії. «Я з самого початку став не на той бік, у Словаччині, на Східному фронті, завжди й до сьогодні. Я був співучасником всього того. Я все бачив і мовчав. Щось від цього було і в мені. Так, я винен».
В душі клекотіло нове почуття: пекуча ненависть. Тепер він усе зрозумів. Він зрозумів і обурення Гомулки, там, біля протитанкового загородження, і слова єфрейтора: «Ось вона, мілітаристська наволоч! Вона живуча, не хоче вмирати і надалі вбиватиме! Ні, ці гірші!» І ще він зрозумів, на чий бік йому слід було стати: на бік Гомулки, єфрейтора, словачки, в’язнів у смугастих куртках. Він подивився на Вольцова. «Ви, ви наші згубники, а цей ось, над столом, готує нові вбивства, малює стрілки майбутніх атак і розмірковує, чому частина сил має бути кинута на північ… Частина сил! А всього нас залишилося п’ятдесят солдатів!»
Він ніби прозрів: клапоть землі, трикутник — двоє сіл і містечко — шосе, пагорб і струмок. — Це ж не що інше, як величезний ящик з піском, на якому Вольцов, присвоївши собі роль долі, грає життям безвладних людей і замишляє їх знищення з безтямною насолодою маніяка, нащадка стародавнього роду, який протягом двох століть давав світові тільки вбивць.
Гольт надто пізно все це усвідомив. Він залишався глухим до всіх сигналів або не розумів їх. Ніщо не пробудило його: ні мерзотність Ціше-батька, ні газові камери, ні знущання над російськими військовополоненими, ні мордобій, ні шкільне подвір'я в Словаччині, ні тартак, ні колона в'язнів у смугастих куртках. «Я був сліпим знаряддям злочину, підсобником зла і несправедливості. Жахливі наслідки! Вісімнадцять років прожито марно, вісімнадцять років мене примушували чинити підлоту і обдурювали, і тепер я винен, винен! — Ненависть зростала і розгорялась яскравим полум'ям. — Досить з мене, я повстану проти «долі», я сильніший, я стану на бій! Я не дам Вольцову більше вбивати!»