— Нехай спробують атакувати! — сказав Вольцов. — Під гору проти десятка кулеметів, та ще на відкритій місцевості! Феттер! Ти поведеш резервний взвод у контратаку…
Феттер відповз. Вольцов гримнув на Гольта:
— Що це з тобою? Бери кулемет!
В небо злетіла, розсипаючи блискучі іскри, ракета… «Що це за знак?» Вольцов нахилив голову вбік, глянув угору і, заціпенівши від жаху, ковзнув з бруствера у траншею і припав до піщаного дна… Гольт нічого не розумів. І тут знявся ураган. Небо мережили винищувачі-бомбардувальники, похилялись на крило і йшли в піке. Одразу на околиці міста піднялися чорні фонтани землі, потім постала суцільна темна стіна і разом з осколками упала вниз, а земля захиталась, як під час виверження вулкана.
Темна ніч, клуби диму, піднята до неба земля, що затьмарила день. Ніч, яку раз у раз розтинали багряні спалахи та жовті блискавки, вибухи, ракети, бомби, глухе бухання бортових гармат — все це злилося в суцільний рев, над яким висіло пронизливе завивання пікіруючих літаків… Гольт нерухомо лежав горілиць, і перед ним, неначе кадри фільму, мелькали спотворені жахом обличчя, шугаючі вниз літаки, вибухи бомб, нерухомі тіла, обвалені стінки траншей, багатотонна маса землі, яка ось-ось розчавить його, і полум’я, всюди полум’я… Жах все глибше проникав у свідомість Гольта, поки не погасив усі почуття. Обличчя його закам’яніло в гримасі.
Бомбардувальники полетіли.
Тиша, що раптом запала довкола, виповнилась криками і стогоном поранених. Та ось уже знову задрижала земля під танками, що наближалися. Чотири «шермани», стріляючи на ходу, пройшли вздовж траншеї, широкими гусеницями підминаючи бруствер і людей, хтось кілька разів вистрелив фаустпатроном, але не влучив, і танки виповзли на дорогу й покотили до міста, де остання протитанкова гармата зустріла їх вогнем. Але тут гучне «ура» атакуючих примусило піднятися всіх, хто ще вцілів у траншеях.
Гольт зірвався на ноги. В очах його і в роті було повно піску. Він поставив на бруствер кулемет. Довкола — безладна стрілянина, вибухи ручних гармат. Американці були вже біля самих окопів і бігли ліворуч, у бік вулиці, де їм вдалось прорватися. Фігурки у формі кольору хакі стрибали в траншеї і почали очищати їх ударом з флангу… Вольцов закричав. Гольт рвучко повернув кулемет. Американці безладним натовпом кинулися до місця прориву. Вольцов кидав одну ручну гранату за другою. Там, де дорога зливалася з вулицею міста і першими будинками, американці розправлялися з усіма, хто чинив опір або втікав…
— Вперед! — крикнув Вольцов і вибрався з окопу.
На дорогу з-за будинків вискочила самохідна протитанкова гармата і врізалася в саму гущу американців, за нею атакував взвод Феттера. Спантеличені американці відступили. Протитанкова гармата вдарила кілька разів по втікачах осколковими снарядами, пройшла вперед по дорозі і відкрила вогонь по грузовиках на шосе. Вольцов, зібравши жменю людей, кинувся до дороги, де солдати Феттера прикладами і багнетами тіснили американців. Гольт, задихаючись, ніс кулемет, притиснувши його до стегна, права рука під сішками, ліва — на спуску. Біля купи дерев чоловік десять американців, скупчившись навколо високого негра, ще одбивались, але коли негр упав, опір їхній припинився.
Отже, рота утримала в своїх руках містечко і завалені траншеї.
Вольцов шаленів. Блідий від люті, він підштовхував перед собою молодого солдатика, який під час рукопашної сутички хотів був шмигнути в кущі, довів його до узбіччя і застрелив. А Феттер зі своїми людьми розстріляли кількох американців, що встигли прорватися в місто, незважаючи на те, що вони підняли вгору руки. За наказом Вольцова прикінчили також поранених. Протитанкова гармата, що вирвалася надто далеко вперед, тепер була охоплена полум’ям. Але Гольт нічого цього не бачив. Затуливши обличчя руками, він сидів на ящику з-під патронів віддалік під садком; його каска валялась поряд.
Запала тиша. Нарешті настав вечір.
14
На командному пункті горіла гасова лампа. Вольцов відстебнув пояс з кобурою і кинув на лаву, де стояли телефони. Феттер також зняв зброю, розстебнув комір, нагнувся і допитливо подивився на Венерта.
— У всякому разі, рота утримала позиції,— сказав Вольцов.
Унтер-офіцер Вінклер стояв біля дверей; він безнадійно махнув рукою.
— Рота? — повторив він зірваним від крику голосом. — Роти більше не існує. Якихось п’ятдесят чоловік. Та й ті аж падають від утоми.
— Відпочинуть! — відрубав Вольцов. — Їм ще доведеться йти в бій. Видай всім горілки!
Але Вінклер, очевидно, і не збирався виходити з підвалу.
— Літаки, — хрипко промовив він. Змарніле обличчя його було безживне, воно не виражало навіть страху. — Літаки… Наші втрати… Це ж безумство!.
Вольцов звів на нього очі. Вінклер знітився і замовк під його поглядом. Вольцов нервово затарабанив пальцями по карті.
— Поранених відправити в Бухек. Феттер! Підготувати до оборони будинки на околиці. Виставити знадвору пости. Будемо битися за кожний будинок!
Феттер, клацнувши закаблуками, вигукнув:
— Слухаю, пане унтер-офіцер! — Він затяг пояс і схопив автомат. Двері за ним з стуком зачинилися.
Вольцов подзвонив у Бухек. Сам він вимовив лише кілька слів і з байдужим обличчям слухав, що говорили на другому кінці проводу.
— У Бухек прибули есесівці.— Він поклав трубку і, відійшовши до столу, додав: — От вони й повісять Венерта. — Потім схилився над картами.
Вінклер стояв, спершись на одвірок. Очі в нього були заплющені, груди важко піднімались і опускались, ніби він все ще ніяк не міг віддихатися. Він навіть не зняв каски, на грудях у нього висів автомат.
— Вольцов… Отой юнак… — видавив він нарешті з себе. — Хлоп’я, що його ти… це ж… — І замовк, як тільки Вольцов підвів голову, але погляд його розгублено блукав по підвалу і зупинився на Гольті.
Гольт сидів зіщулений на лаві серед телефонів. Він все ще не міг подолати пережитих страхіть. У півсні свіжі враження недавнього бою змішувалися з картинами минулого. Він знову бачив перед собою побиття на Вороновій скелі, голодних російських полонених на батареї, тартак у Карпатах, трупи в смугастих куртках на дні ями. Він намагався прогнати від себе ці видива, але ніяк не міг позбутись їх.