Він вже стояв біля дверей. Відчувши себе в безпеці, Вольцов спалахнув люттю. Подавшись вперед, він горлав:
— Зачекай, зраднику! Зачекай, я приведу есесівців з Бу-хека, я ще повернусь, я хочу подивитись, як ти висітимеш разом з Венертом на шибениці!
Гольт з стуком зачинив за собою двері. Садами він повільно пішов до околиці міста.
Долина і шосе все ще потопали в передранковому тумані; туман прикривав грузовики американців, але він ховав також відступаючу роту. Окопи і вілли на околиці спорожніли. Серед вирв валялися вбиті. В місті не залишилось жодної душі.
Гольт стояв біля в’їзду в місто поряд з підбитим танком. Останні солдати, пригнувшись, перебігаючи від куща до куща, зникли в тумані… Все стихло. Гольт подивився в бік американців. Тепер, коли він порвав з Вольцовом і зрікся свого минулого, Гольт почував себе самотнім. «Що буде зі мною?» Йому пригадався Гомулка.
Він довго стояв, прихилившись до обгорілої броні танка.
Вже зовсім розвиднілось. Туман повільно розсіювався. Гольт почув крики, кричали десь у місті. Він обернувся і пішов до базарного майдану.
Тупіт кованих чобіт по бруку. Хтось швидко біг по вулиці до в’їзду в місто. Це був Феттер. Гольт притиснувся до стіни, але, побачивши, що Феттер без зброї і не тямить себе від страху, виступив наперед. Феттер схопив його обома руками за плечі і пробелькотав:
— Вольцов… його хочуть… — І раптом закричав: — Його хочуть повісити! — Рот його мимоволі відкривався і закривався, випалюючи окремі слова. — Есесівці з Бухека… вони й тебе шукають… Командує Мейснер… — І у відчаї загорлав: — Мейснер з нашого містечка… Ти ж його знаєш!
Все це скидалось на ману, на кошмар, і раптом мов громом ударило Гольта: Мейснер вішає Вольцова! Спочатку він хотів був бігти, бігти вниз по шосе, до американців, але в ньому знову спалахнула ненависть, і перед очима постали картини минулого: Ціше-старший, тартак, охоронники і їхні жертви в смугастих куртках… І думка в ці останні хвилини війни повернути зброю проти есесівців погасила всі інші міркування.
Він побіг по вузьких, покручених вуличках до базарного майдану, знайшов підвал, перетворений на бліндаж, перетнув сад і стрибнув униз. Глянув на покинуті там зброю і боєприпаси. Переляканий Феттер стояв біля дверей, що виходили в сад. Гольт виліз на приставлені до вікна ящики. Побачив базарний майдан і на тлі вигорілого «шермана», всього за якихось п’ятдесят метрів, групу людей. Почув крик Вольцова. Потім люди розступились, і Гольт побачив Вольцова. Руки його були скручені світло-жовтим офіцерським поясом за спину, голова непокрита, і на шию вже накинуто зашморг. Його потягли до фонтана, в центрі якого височіло щось схоже на канделябр. У високому білявому есесівцеві, який усім розпоряджався, Гольт впізнав Мейснера. Венерт, похитуючись, стояв поруч і простягнутою рукою показував на Вольцова, який ревів, як звір, зміненим до невпізнання голосом.
Все це побачив Гольт, і перед його очима немовби опустилася завіса, але раптом вона розірвалась. Мотузку перекинули через канделябр. Гольт подумав: «Вбивці карають один одного!»
Він стрибнув у підвал, схопив кулемет. Феттер, блідий і безпорадний, стояв у півтемряві, стискуючи в руках автомат. Гольт піднявся з кулеметом і патронним ящиком на підвіконня. «Замок відвести, кришку підняти, кришку закрити, запобіжник спустити, встановити приціл, притиснути до плеча.
А тепер хай вас бог милує!»
Вольцов нерухомо висів над фонтаном. Есесівці чітко виділялися в рамці прицілу. Гольт натиснув спуск. Порохнула черга. «Нарешті! Оце вам за тартак! Оце вам за в’язнів у смугастих куртках, це вам за батьків Гундель!..» У нього ніби спав з плечей тягар минулого.
Перша черга скосила трьох чи чотирьох есесівців, що стояли перед фонтаном. Друга скосила Венерта, якогось широкоплечого здорованя і Мейснера. Венерт впав у чашу фонтана, а Мейснер повалився на брук. Решта кинулися в руїни. Та ось перед підвалом знявся вгору пісок і дрібне каміння. Гольта помітили і тепер обстрілювали з усіх боків. «Обережно! Вони небезпечні, це їхнє ремесло!.. — Есесівці підповзали все ближче. — Але я теж небезпечний, я прикинусь убитим». Кулемет замовк. Чоловік шість вискочили з руїн і кинулися вперед. Довга черга прошила їх і повалила на землю. «Ще хочете? Дістанете вволю!»
Але щось відволікло есесівців. Гольт бачив, як постаті, що ховались за руїнами, почали стріляти кудись праворуч, ніби звідти їм загрожувала небезпека. Гольт дав ще чергу. Есесівці відповіли на вогонь. Перед вікном бризнула земля. Гольт змінив стрічку.
Раптом у нього за спиною, біля виходу в садок, затріщав автомат і пролунав крик Феттера:
— Американці!
«Американці? — Гольт вистрелив в есесівця, що перебігав справа наліво через базарний майдан. Той на бігу випустив автомат, а потім і сам повалився на брук. — Стріляй в есесівців! Стріляй навколо, де тільки що покажеться. Це кінець!»
О, як би хотілось йому ще хоч раз глянути на Гундель!..
Кулеметна черга загнала есесівця за ріг будинку. Гольт вискочив з підвалу. В саду свистіли кулі. «Тікати звідси! Не хочу вмирати в підвалі!» Він побіг через сад. Феттер десь зник. Між кущами шмигали постаті в хакі. Гольт налетів на якогось американця, і обидва впали на землю. Хтось наступив Гольтові на руку і вирвав з неї пістолет.
ЗАКЛЮЧНИЙ АКОРД
Він лежав на землі, загорнувшись у плащ-палатку. У таборі гуляла дизентерія, хвороба валила одного за одним. Небо затягло хмарами. Пішов дощ. Дрібний, холодний обложний дощ.
Другий табір вміщав двадцять п’ять тисяч полонених. Переоране поле, довкола колючий дріт. Лили дощі. Земля розкисла. Полонені по коліна грузли в болоті. їх не годували. Струмок, що протікав через табір, правив і за водопровід і за відхоже місце. Дизентерія і холерина не минали нікого. Траплялись смертельні випадки.
Гольт сидів на мокрій землі, підтягши коліна до самого підборіддя і вкрившися з головою плащ-палаткою. Спускалися сутінки. Дощ перестав. Грязь прихопило морозом. Тіло заклякло. Те, що колись було Вернером Гольтом, зенітником, бійцем трудової повинності, танкістом, поступово згасало.
Відтоді як американці обеззброїли Гольта і він опинився в полоні, його душевне напруження не зменшувалось. Досить йому було заплющити очі, як перед ним з надзвичайною чіткістю поставали охоплені полум’ям танки, що злітали в повітря, убиті, покалічені, видовище руйнації світу. Зринали спогади: вогняна ніч, тартак, в’язні в смугастих куртках… Ці картини згасали, їх оповивав туман.
Сіре небо, мрячить дощ. Полонені, притулившись спинами один до одного, сидять у грязюці. Тиша. Вартовий по той бік колючого дроту витирає мокре обличчя. Ствол автомата дзенькнув об каску. Гольт прислухався: шумить дощ, та й годі. Він прислухається до самого себе: порожнеча, сама тільки порожнеча. Закидає голову. Дрібний дощ бризкає в обличчя. Перед очима клубочаться хмари, незмінні сірі хмари, ціпеніє думка.
Залишилась тупа байдужість. Животіння прийшло на зміну свідомим вчинкам. Найнеймовірніші чутки викликали у полонених надії і розчарування, але Гольта вже ніщо не цікавило. Звістку про беззастережну капітуляцію він сприйняв байдуже, а повідомлення про переселення німців із східних районів навіть не дійшло до його свідомості. Довкола відбувається повільний процес умирання. Смерть від голоду і тифу викликає в пам’яті бачені ним нелюдські страждання і муки… Мовчки спостерігає він агонію людей, що вмирають від голоду.