Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гольт довго чекав, поки звільнилася лінія. У спогадах знову ожив учорашній день, такий далекий, ніби уже минув цілий рік. Гольт набрав номер. «Тепер вона могла б поїхати зі мною», — промайнуло в голові, але від цієї думки він густо почервонів.

На другому кінці проводу почувся голос фрау Ціше:

— Я всю ніч очей не заплющила! Що там трапилось? Вас теж бомбили? Ходять страхітливі чутки!

— Так, нам добре перепало. Тринадцять убитих.

— А Ціше? Що з Ціше? Не можна допустити, щоб він написав батькові!..

— Ціше вже ніколи не писатиме батькові! — перебив її Гольт. — Його вбито.

— Вбито? — протяжно перепитала вона. — А ти впевнений, що він учора не написав?

Гольт остовпів.

— Упевнений! Не написав…

Їх роз’єднали. Штаб підгрупи негайно вимагав командира батареї. Гольт переключив телефон на барак Кутшери.

В німому заціпенінні стояв він посеред канцелярії. «Яке щастя, що роз’єднали лінію», — подумав Гольт і раптом зацокотів зубами. Його морозило. Він вийшов на свіже повітря.

Позиція кишіла військовополоненими, їх пригнали засипати вирви. Біля «Антона» стояв важкий тягач. З десяток зенітників з підгрупи, у комбінезонах, орудуючи ломами, піднімали за допомогою лебідки перекинуту гармату. Тут же стояв Готтескнехт з Феттером і Гомулкою. Кілька військовополонених вирівнювали зруйнований окоп. Гольт підійшов до Готтескнехта. Вольцов доповів, що йде в санчастину. Готтескнехт пильно дивився на Гольта,

— Тепер візьміть себе в руки! — сказав він.

Гольт не витримав і побіг геть. «А все ж біда минула!..» — подумав він. Прийшовши в кімнату, він повалився на ліжко.

13

Наступного дня Вольцов уже повернувся на батарею. Він помітно змарнів. У нього з шкіри на лобі й на голові повиймали кілька десятків скабок.

— В санчастині жодного вільного ліжка, — розповідав він. — На сто дев’ятій батареї п’ятьох вбито, на сто тридцять шостій — чотирнадцять. Поранених переправляють в Бахунський шпиталь.

Увечері Вольцов увімкнув маленького радіоприймача Ціше.

— Цей ящик, мабуть, уже зіпсований, — сказав Гомулка.

Але враз з гучномовця залунав грізний голос диктора. Гольт як ошпарений зірвався з постелі.

— «…липня тисяча дев’ятсот сорок четвертого року. Сьогодні на фюрера було вчинено замах. Від бомби, що розірвалась у нього в кабінеті, поранено генерал-лейтенанта…»

— Та це ж… — вигукнув Гомулка.

— Тихо! — шикнув на нього Вольцов.

— «…співробітник Бергер. Легко поранені генерал-полковник Йодль, генерали Кортен…»

Гольт поглядав то на Вольцова, то на Гомулку. Вольцов, схилившись над радіоприймачем, напружено слухав. Гомулка стояв немов загіпнотизований, розкривши рота і втупившись поглядом у якусь пляму на стіні.

— «…Боденшац, Гойзінгер, Шерфф…»

Феттер повільно випростався. На обличчі — цілковита розгубленість і нерозуміння.

— «…Фюрерові не завдано ніякої шкоди, за винятком легких опіків і подряпин, — продовжував диктор. — Він одразу ж приступив до виконання своїх обов’язків і навіть не відклав призначеної зустрічі з дуче, з яким мав довгу розмову…»

— З дуче? — перепитав Феттер. — Він прийняв дуче?

— Тихо! — крикнув Вольцов.