Перепочинок.
Дружинники мовчки викидали за бруствер порожні гільзи. Хтось рахував:
— Тридцять дев’ять, сорок, сорок одна…
«Сорок один постріл?» — здивувався Гольт. Каскади розвішаних у небі освітлювальних ракет згасли. Хмари на сході все ще відсвічували багрянцем пожеж, над пошматованим ліском за робітничим селищем здіймалися угору величезні омахи полум’я. Вогонь швидко розростався і вже охопив усе густо забудоване селище. Один з дружинників, що стояв біля бруствера, раптом у відчаї зігнувся і затулив обличчя руками.
— У нього там сім’я, — суворо пояснив хтось.
— Це байдурке! — крикнув Вольцов. — Візьми себе в руки! — Він змащував затвор.
Повітря знову затряслося від гуркоту моторів.
— Радіоперешкоди! — надсадно вигукнув Ціше.
«Догорлався до хрипоти!» — зловтішно подумав Гольт.
— Барикадний!.. Кут підвищення — тридцять п’ять, кут горизонтальної наводки сорок вісім — двадцять, запал — двісті градусів!
Гольт поправив навушники.
— Вогонь! — крикнув Ціше.
За кожним пострілом Гольтові в обличчя вдаряли фонтани сухої пилюки. В очах, осліплених спалахами пострілів, аж пекло, він не чув, як кілька хвилин тому Ціше подав команду: «Припинити вогонь!» Враз запала тиша. Серед цієї тиші пролунав хрипкий голос Вольцова:
— От свині! Ще й фугасні бомби кидають у полум’я.
Знову нальоти. З боку Франції з’єднання бомбардувальників летіли в район Кобленц — Саарбрюкен.
— Сьогодні в них велика програма! — сказав Гомулка.
Вольцов з дружинником прочищав канал ствола гармати.
Лише на світанку, десь годині о четвертій, надійшло повідомлення, що останні з’єднання ворожих літаків залишили повітряний простір Німеччини.
Гольт навіть не уявляв собі, як йому уладнати суперечку з Ціше. Коли вони натягували на гармату брезент, він очей не зводив з свого ворога. Ціше разом з іншими пішов у барак і, зморений, упав на ліжко. Гольт полегшено зітхнув.
«Та писанина, напевне, ще й досі у нього за пазухою, — обмірковував Гольт. — А що, коли одібрати в нього недописаного листа?» Ціше тихо хропів уві сні. Інші довкола також спали. Тільки Гольт, до краю змучений і знесилений, не міг склепити очей. Він гарячково шукав вихід. «А чи не звіритися у всьому Вольцову і не нагадати ще раз про його обіцянку?»
Десь годині о сьомій ранку сигнал тривоги знову погнав їх до гармати.
Ранок був прохолодний і ясний. На сході, над розбомбленим селищем, ще й досі густою пеленою слався дим, закриваючи горизонт. Ледве встигли на вогневій позиції перевірити зв’язок з оптичними приладами, як уже надійшло повідомлення про появу поодиноких швидкісних розвідників. Вони летіли вздовж Рейну на південь. Ціше повідомив про великі з’єднання бомбардувальників під прикриттям винищувачів над південно-східною Голландією.
— Бомбардувальники під прикриттям? — здивувався Гомулка. — Ото зрадіють наші винищувачі!
«Хоч би не кидали бомб на бриючому польоті!» — з тривогою подумав Гольт.
Вольцов проклинав усе на світі. Тепер, коли дружинники пішли з позицій і біля гармат лишилася сама молодь, з’ясувалось, що за ніч витрачені всі боєприпаси з бункера.
— Ану гайда, хлопці! — скомандував Ціше. — Підносьте сюди резервні снаряди! Та скоріше!
Поки вони таскали ріллею важкі плетені ящики з снарядами, знову завили сирени. Відразу ж на командному пункті залунали команди. Гольт покинув на ріллі п’ятдесятикілограмового ящика і чимдуж подався до гармати. Розгубившись, він забув увімкнути навушники.
— Основний напрямок — дев’ять! — крикнув Ціше.
Хтось сказав:
— Розвідники!