— Гаразд, Гольт, ідіть до «Берти»!
Гомулка стрибнув у вирву; його нудило, він блював.
— На «Фріді»… усю обслугу… на шматки! — ледве вимовив він.
Гольт раптом пригадав далеке минуле. «Мені остогид рідний дім, мені набридла школа, я ніяк не міг діждатися, коли нарешті мене візьмуть на війну…»
Пригнічені й мовчазні сиділи вони біля гармати. Тільки Вольцов удавав, ніби нічого й не трапилося.
— Тридцять шість вирв! — сказав він. — Бомби по п’ятнадцять-двадцять центнерів! А результат? Виведені з ладу дві гармати. Отже, сиплють не шкодуючи.
— Йди на перев’язку! — наказав Гольт.
У Вольцова крізь бинти просочилась кров. Волосся на лобі злиплося, обличчя закривавлене. Коли він пішов, Гольт перерозподілив обов’язки обслуги.
«Не вистачає порядного сьомого номера, — думав він. — Вночі прийдуть дружинники. А як же бути вдень?»
— Беріться, хлопці, почистимо гармату!
Двоє сілезців слухняно заходилися прочищати гармати банником.
На під’їзній дорозі вже стояли санітарні машини. Гомулка сказав:
— Я й досі ніяк не второпаю, що сталося з «Антоном».
До окопу підійшли Кутшера і Готтескнехт.
— Що, гарячий ранок? — гаркнув капітан. — .Бандити, вбили мого собаку, я їм цього повік не подарую!
Гольт доповів:
— Нам потрібні третій та сьомий номери і піднощики боєприпасів. — Готтескнехт записав. — Пане вахмістр, — звернувся Гольт, як тільки Кутшера пішов, — дозвольте подзвонити по телефону?
Готтескнехт глянув розгублено на нього.
— Почекайте. Зараз перевантажена лінія. — Він подумав, потім додав: — Коли вже будете дзвонити, то звільніть мене принаймні від одного… повідомлення,
Барак так сильно струсонуло, що всередині він був схожий на руїну. Довелося пововтузитись години зо дві, щоб навести там хоч якийсь порядок. Прямим попаданням знесло вбиральню і стіни барака обляпало нечистотами. Вольцов, узявшися в боки, все ще походжав у своїй закривавленій чалмі.
— Цей спосіб ведення війни відомий з давніх-давен, — сказав він. — Ще римляни з так званих баліст обстрілювали калом обложені міста.
— Іди в санчастину! — крикнув на нього Гольт, а сам побіг у канцелярію, де Готтескнехт сидів над списками особового складу.
— Тринадцять убитих, Гольт, це жахливо! — Він постукав олівцем по аркушу паперу. — Обслуга «Фріди» загинула вся до одного. Серед них дев’ять сілезців, а їм же було тільки по шістнадцять років.
У Гольта боляче стиснулося серце.
А як же це трапилось? — запитав він.
— Пряме попадання. їх, мабуть, накрило дев’ятсоткілограмовою бомбою.
— А у нас на «Антоні»? Я й досі ніяк не збагну!
— Бомба впала біля самого бруствера, з північного боку. Всі, хто був під північною стінкою окопу, опинились у своєрідній нейтральній зоні… А ті, що стояли далі, потрапили під вибухову хвилю і осколки.
— Виходить, Зеппові надзвичайно пощастило. Він стояв зліва біля підйомного механізму.
— Усім вам надзвичайно пощастило, — сказав Готтескнехт і підвівся: — Залишаю вас самого, не забудьте сповістити!