Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гольт чув тільки слабкий гул моторів. Він глянув угору. В небі з шаленою швидкістю мчали три літаки. Напевне, «лайтнінги». В прозорому повітрі несподівано з’явились вузькі, високі, чітко окреслені стовпи диму. Гольт не відразу зрозумів, що відбувається.

— Нас засікають димовими сигналами! — в нестямі закричав Ціше.

Гольт все ще спантеличено озирався довкола: всюди над батареєю повисли димові стовпи. Ось один величезний прямо перед ним, мабуть, над отим підстриженим кулястим деревом. А ось позаду ще один — біля їдальні. І тільки тепер він збагнув, що розвідники засікли ціль і що ця ціль — їхня батарея… Навіть голос Вольцова звучав цього разу якось хрипко:

— Сьогодні вони добрались і до нас!

Здалеку швидко наростав гуркіт моторів.

— Повітряна тривога!.. Напрямок — дев’ять! Літак! — одчайдушно горлав Ціше.

У Гольта в навушниках ясно і чітко прозвучало:

— Кут горизонтальної наводки сорок дев’ять — тридцять.

— «Антон» до бою готовий! — доповів Ціше. — Груповий…

— Безперебійно подавайте снаряди! — наказав Вольцов, а Ціше надсадно загорлав:

— Вогонь!

Гольт втяг голову в плечі і міцно притиснувся до гармати. Гримнув постріл, здригнулася гармата, порожня гільза дзенькнула об станину. Гольт відразу ж заспокоївся. «Гільберт стріляє!» — подумав він. Та раптом, перш ніж до його слуху долинув оглушливий свист і гуркіт налітаючого урагану, яскравий ранок погас, земля здригнулася, піднялася вгору, заколихалась, і Гольтові здалося, що він летить у безодню… Коли він опам’ятався, ще не усвідомлюючи, що сталось, повітря колихалося від реву моторів, а гармати десь не було. Довкола — переорана земля, розтрощені балки. Посеред цього хаосу просто на землі скоцюрбився Вольцов, перед ним навколішках стояв Гомулка і перев’язував йому голову. Гольт виплюнув пісок і шлак. А де ж поділася гармата? Нарешті він побачив її. Вона валялася перекинута. Замість стрімкого ствола вгору стирчала пошматована хрестовина лафета, а позаду гармати на всипаній шлаком землі лежало кілька нерухомих сіро-голубих постатей. Гольт підповз до Вольцова, котрий уже натягував на забинтовану голову каску.

— Гайда до «Берти»!

Гольт, похитуючись, ледве звівся на ноги, ще раз озирнувся на нерухомі тіла біля перекинутої гармати і побіг зритим бомбами полем. Він глянув угору і побачив ще не розігнані вітром димові стовпи, побачив низку чотиримоторних бомбардувальників, що на незначній висоті наближалися до позиції, і впав на землю. Постріли двох гармат так настрахали Гольта, що він скотився у величезну вирву. Там уже лежав Вольцов з закривавленим обличчям і кричав:

— Друга хвиля!

Бомбардувальники летіли так низько, що за ревінням моторів Гольт майже не чув Вольцова. І тут над ними немов ураган пронісся. Вибухова хвиля з такою силою вдарила Гольта в груди, що йому на якусь мить аж дух перехопило. Над самим вухом у нього Вольцов простогнав:

— Боєприпаси!.. Боєприпаси вибухнули!..

Гуркіт моторів не вгавав. Стріляла вже тільки одна гармата. Та скоро й вона замовкла. Гольт і Вольцов вилізли з воронки і побігли до «Берти».

Тут заховалися від бомб Гомулка, Феттер і двоє сілезців. Тепер усі вони з гарячковою квапливістю готували гармату до бою. Вольцов, натужившись, відкрив затвор.

— Вернер — командир гармати! Зепп — перший номер! Хрістіан — шостий! Шредер, не стовбич без діла, ти — другий номер! А ти — сьомий!..

Гольт повісив на шию ларингофон. Просто чудо якесь: у проводі був струм. З невимовним полегшенням він почув у навушниках голос Готтескнехта.

— Треба, щоб хтось подавав снаряди! — крикнув Вольцов.

— Я «Берта»! — доповів Гольт. — Тут працює шість чоловік з обслуги «Антона». Нам потрібні люди для підноски снарядів!

— Зараз пришлю когось від радіолокатора, — сказав Готтескнехт. — «Берта»! Хто командир гармати? Ви, Гольт?

— Так точно!

— Яких втрат зазнав «Антон»?

— Не знаю!

У навушниках щось загуло.

— Всім гарматам… доповідайте!..

— Я «Берта»!