Бо там живуть земні богині.
Колись не вірив чудесам,
Тож, хоч повірте ви віднині.
7.5.1959 р.
Я ПОЧУТТЯ СВОЇ ПУСТИВ
Я почуття свої пустив на самоплив душі,
Чому,– не знаю я, чому? Ще й досі в цій глуші
Зі мною дівчина моя задумливо сидить,
І, мов голубонька в гаю – все дивиться й мовчить.
І вся в зажурі, вся тремтить, а горя – повні сліз,
Яких, мабуть, всіх не вмістить
В простий селянський віз.
Весняне Сонце із-за хмар їй в кучері вплелось,
В грудях вогонь, і біль, і гнів – усе переплелось.
І враз схопилася вона, хотіла утікать,
Навіщо людям цвіт, весна, як нікого кохать?
Кохану хутко я догнав в зеленому гаю,
За плечі білі обійняв я дівчинку свою.
Чому, – не знаю я, чому, – не віриш ти мені?
Поглянь, як хороше в гаю у нашім Ірпені.
6.5.1959 р.
ЗА ДВОМА ПОГОНИШСЯ
Буря пронеслася степовим бураном,
Й серце моє стало, ніби хтось поранив.
Зрозумів я врешті, з трох котру кохаю,
Й до якої ніжність більшу проявляю.
Світять в небі зорі: раз, два, три – багато,
Я на їх дивлюся, як баран на свято.
Ну, а зорі пильно заглядають в очі,
Ніби мені тут же щось сказати хочуть.