Що приносить ураган.
І, мабуть, чорняві очі –
В темноті не роздививсь,
Цілував би дні і ночі,
Все б життя на їх дививсь.
29.7.1958 р.
ПОМОЖИ ТИ, ТРАВЕНЬ!
Небо – скільки зору без кінця і краю,
Я ж стою над річкою, а чого? – не знаю.
Я дивлюсь на зорі, що над лісом світять,
І на землю променем світло-ніжним мітять.
Може вони хочуть серце моє вкрасти,
А тому і мітять, щоб у ціль попасти?
Може вони хочуть серце застрахати,
Щоб воно не сміло зразу трьох кохати?
Тільки я й понині сам, чому? – не знаю,
Очі карі, сірі й голубі кохаю.
А тому й веселий і сумний, як хмара,
Ну навіщо треба ця безмежна кара?
Поможи ж ти, Травень, зорями над полем,
Як розвіять смуток і розстатись з болем?
Щоб одна по-справжньому зіронька світила,
І на всіх не тратив свій неспокій, мила.
Тільки Травень з поля квітами клянеться,
Що у всіх та ж доля, хто в маю знайдеться.
Я пішов над річкою, а куди? – не знаю.
Ну чому так ніжно й досі трьох кохаю?
Тільки верби голосно на весь гай шепочуть,
Я стою і думаю: що й вони ще хочуть?
Небо скільки зору без кінця і краю,