І відчув, як серце стало грать в хокей.
Я відчув, що з серцем стало щось не те,
Щось таке незаймане і привабливе.
Губи повні Сонця й ніжної краси,
Що у мене здибились у штанах труси.
Я стояв і думав, як про те сказать,
Щоб тебе під зорями взять поцілувать.
І дивитись в очі, де життєвий сум,
Переплутавсь з вогниками заповітних дум.
Що, як тінь стрибають, і мовчать, мовчать...
Як тобі, кохана, все про це сказать?
Тільки ти калиною, ніби розцвіла,
– В тебе ж є дівчина,– так відповіла.
І вона чарівна, ніжна, молода,
Але, що ж робити, дівчинко моя?
Як тебе кохаю більше, як її.
Всі ті поцілунки ніс одній тобі,
А коли тихенько серед хати став,
І що ти не дома – навіть і не знав.
Підійшов до ліжка – ніби там хтось спить,
Я перехрестився, хай вже Бог простить.
В хаті було темно, ти також прости,
І тоді подумав, що була там – ти.
Я лап-лап за попочку, ну, а та – мовчить,
Що ж мені лишалося вже тоді робить?..
Ну пробач ти, зоре, дівчинко моя,
Ти така чудова, ніжна, молода.
Очі зайнялися й стали більш блищать,
Що її я губки тут же став шукать.
Ну навіщо мочиш очі ти свої?