ЯВА І
Як піднімається завіса, десь далеко, чуть, тихесенько співають пісню: «Ой по горі, по горі чабан вівці зганяє». Після першого куплета гурт зачина другий, так само ледве чутно, а за коном поблизу співа жіночий голос
без музики.
Несу воду, несу вод^,
Коромисло гнеться.
Стоїть козак коло воріт, } п Як барвінок, в'ється. ) Два рази
Входить Марта, замислившись, і стає біля куреня, схиливши голову. Тим часом музика приграє до пісні прелюдію.
Марта (співає).
Мету хату, мету сіни Та й задумалася.
Вийшла мати води брати , д
Та и догадалася. / м н
І мати догадалися, і батько догадалися, а Данило не догадується!.. Милий мій, чорнобривий Данилочку, чом же ти не
догадуєшся?
Тече річка невеличка,
Схочу — перескочу.
Віддай мене, моя мати, і п За кого я схочу... ) Два Рази
Віддали б, якби Данило хоч слово сказав. Батько в ньому душі не чує. Що ж мені робить? Невже самій признаться Данилові, що люблю його? Ох, сором який... Самій сказать парубкові: «Я люблю тебе, Данилочку!» Ні, ні, не скажу!.. А чом би й не сказать! Може, й він любить, та соромиться... І я соромлюсь... та так і розійдемось?! Ой, як тяжко розійтись з милим і не знать, чи він любе тебе? Все одно, що в домовину лягти... Соснові дошки тісної домовини не так давлять, не так тяжко в могилі під сирою землею лежати,
як тяжко у серці одинокім носить кохання!.. Сказать йому?’.. Легше буде, хоч і дізнаюсь, що не любить. Скажу, хоч на ухо скажу, щоб і самій не чуть своєї речі, а потім все одно, що буде! Прийшла з хутора иарошне, щоб з ним побачиться, а його нема!.. Рибалки десь далеко співають... Там він, там, мій милий! Завидую його товаришам, що дивляться на нього, що розмовляють з ним!.. Хотіла б вітром буть, щоб обвівать його, щоб подихать йому в лице ласкаво!.. Прийди ж мерщій, Данилочку, сюди, щоб глянула на тебе я і побалакала на самоті... Сьогодня послідній день. Рибалки розійдуться, і він піде... А я? Бідна, бідна я! (Плаче.)
ЯВА II
Входить 3 і н ь к о з ціпом у руках. Побачивши Марту, що плаче, підходить до неї і бере її за руку.
З і н ь к о. Не плач, моя голубко, не плач, дочко!
Марта. Ох, тату! Татку, не гнівайтесь на мене, простіть мені!
З і н ь к о. Бог з тобою, що ж ти зробила такого, що просиш прощенія у мене?.. Догадуюсь я, і стара мати казала мёні, що ти любиш Данила.
Марта. Не кажіть, тату, мені соромно.
З і н ь к о. Чого ж соромиться, моя єдиная? Давно було б тобі сказать. Твоє щастя — наше щастя. Ти в нас одна, не бідні ми, а такого парубка, як Данило, хоч і наймит він, не знайдеш скоро. Чого ж тут думать довго? Я сам його посватаю. Як бог благословить, то й будете щасливі.
Марта (обніма батька і плаче). Тату!
З і н ь к о. Чого, чого ж, дитино моя?.. Ну годі ж, не плач! Чого ж плачеш?
Марта. Не знаю. Мені легко, гарно і ясно на душі зробилось від ваших слів, а сльози Самі ллються. Тату, я побіжу додому, скажу мамі про нашу розмову, розкажу їй, як я люблю дуже Данила, бо мені соромно вам про. це казать.
З і н ь к о. Голубко моя! (Цілує її в голову.) Іди ж додому, та нехай там вечерю варять, щоб, усього було доволі. Сьогодня рибалки розщитуються, то всі будуть вечерять у нас на хуторі.
Марта. Добре* тату! (Хутко виходить.)