Михайло. Нехай не ходе на чуже! Тепер платіть карбованця.
Одарка (сердито). Де я тобі у біса його візьму?
Михайло. Про мене, де. хочете. А котру телицю: рябу чи полову?
Одарка. Рябу, щоб тому Семенові в очах рябіло!
Михайло. Гарна теличка, жалко, а прийдеться продать, як не дасте карбованця.
Одарка. За віщо карбованця? Що вона за шкоду тобі зробила?
Михайло. За те, що дуже вибрикує і осовує рови.
Одарка. Який там у чорта рів, коли скотина перелізе?
М а р’ я н а. Та годі, мамо, хіба не бачите, що він дратує вас?
Одарка. Що ж я йому, собака, чи що?
Михайло. Та не сердьтесь! Нате шапку, покажете Семенові, то він віддасть телицю вам, а я у вас поки посидю. Тілько не забудьте там шапку, назад принесіть, а то прийдеться без шапки йти по вулиці, то ще подумають, що в куми звав...
М а р* я н а. Забалакав!.. Та не баріться, мамо!
Михайло. А чого ж спішить? Там у мене Семен такий молодець, а мати ще не Стара... Чого доброго... Ха-ха!
Одарка. Ну вже твій Семен! Стара собака, а такий лайливий та безецний, що з ним і балакать противно. (Виходить.).
М а р’ я н а. Чи не в хазяїна удався?
ЯВА IX
Мар’яна і Михайло.
Михайло. Хіба безецний я? До так здається! З пісними я пісний, з скоромними — скоромний; хто що любить, любить же, звісно, не закажеш! Жиди не люблять сала, і дурні дражнять їх свинячим ухом! А я і сам тоді не їм вже сала, коли приходиться з жидами гендлювать.
М а р’ я н а. То ти, виходить, хилишся, куди віє вітер?
Михайло. То так здається! А я цим способом хилю других, куди мені потрібно.
Мар’яна. То ти хвастаєш тілько, а 9т мене то й не нагнеш! Горілки хочеш?
Михайло. Давай, як є.
Мар’яна подає й палива.
Нащо ж я буду гнуть тебе? Ти і сама нагнешся.
Мар’яна. Ой, ой! Який же подухалий ти! Пий!
Михайло. А ти?
Мар’яна. Ну, будь здоров! (Пригублює, доливає і дає Михайлові.)
Михайло. Хіба ж так п’ють? Диви, ти чарку зноровила.
Мар’яна. Я більш ніколи не пила.
Михайло (п’є). Чого вона така тепла?