Тетяна (схоплюється). Куди ідеш?
Іван. Служить в театрі, мамо, хочу!
Макар. Тілько що успів зробитись добрим робітником, справжнім чоловіком, і на тобі: знову химера! Залиши, сину, цю химеру! Осядься на землі — святе діло!
Тетяна (утирає сльози). І цей кида!
Іван (цілує матір). Я вас ніколи не покину, ніколи не забуду!
Карпо. Театр... Страшна, мій брате, річ! Ти сам раніщ казав, та і я знаю... краще вік жить строковим робітником — принаймні єсть харчі,— ніж бездарою-актьором поневірятись, старцювать!..
Іван. Ах, Карпо! Я так люблю театр, як божевільний свої фікси! Зрозумій, брате: всі лічать мене невдахою, і сам себе я мучив думкою, що уродивсь нікчемним! Дай же мені спроможність попробувать на сцені свої сили! А може ж, я талант!
Карпо. А пам’ятаєш, ми бачили у городі актьорів, і, не дослухавши п’єси до кінця, ти втік-з театра? Ха-ха-ха!
Іван. Хіба то п’єса, хіба то актьори?..
К а р п о. А може ж, і ти кращим не будеш? Скажу твоїми ('ловами: мрії твої — суєта!
Іван. Демид! Заступайся за мене! Карпо! Може, я і справді чудодій, може, мої мрії — суєта; сцена ж — мій кумир, театр — священий храм для мене! Тільки з театра, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і оперетку, вони — позор іскуства, бо смак псують і тільки тішаться пороком! Геть їх з театра! Мітлою слід їх замести. В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця і, кору ледяну байдужності па них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче снігу! Кумедію нам дайте, кумедію, що бичує сатирою страшною всіх, і сміхом через сльози сміється над пороками, і заставля людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!.. Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мать, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний!
Демид (міцно стискує руку Івана). Я поділяю твою думку, я чую серцем, що ти артист і справді! Карпо! Не ламайте чужої волі, я певен, що Івана сцена жде давно,— віддаймо його сцені!
Василина. Таточку, мамо, Карпо! Не силуйте Івана жить в селі! Нехай він робить те, що любить.
Карпо. Та боже поможи йому, і рад помогти.
Тетяна. Може, і справді там його щастя?
Макар. Ну що ж, нехай іде... і Михайло щось про це казав і раяв.
Іван (цілує батька, матір, Карпа). Спасибі, спасибі за поміч! Тепер життя мене до себе манить і усміхається так мило, як Василина усміхнулась зараз Демидові! Ви щасливі — і я щасливий у цей час! Ура!.. (Цілує Василину І Демида.)
Макар. Стривайте! Здається, хтось під’їхав.
Карпо (загляда у вікно). Коляска графа Тюті!.. Що це, чого це?..
Іван (загляда ззаду). А в колясці наш Петро.
Тетяна. Петро! (Біжить з хати.)
Макар (іде за нею). Та пе біжи-бо так, стара, а то ще упадеш. (Вийшов.)
Василина (радісно скаче). Петя, Петя! Слава богу, хоч мама заспокоїться! (Вийшла.)
І в а н. А з ним поруч якась пишна краля — певно, жінка! Хто ж то ще верхи?
Карпо. Старший син графа Тюті.
Іван. Угу! З кавалером замість приданого...
Карпо. Якесь паскудство! А бідна ма*ма, дивись, дивись: мало не звалила Петра!..
Іван (відійшов від вікна). О матері! Якби вас діти так любили, як ви дітей, тоді б не жаль було так упадати біля них!
К а р п о. Ведуть під руки кралю.
І в а н. І знову суєта! А, подла суєта! Ну, ну, побачимо, що за птиця Петрова молодиця!