Гнат. Слава богу! Як ви, тату?
Іван. Та що я? Звісно, закорявів, як той сухар, що з глевкого хліба, бий об камінь — не розіб’єш... дибаю ще, тілько погано бачу.
Софія помагає скинуть йому мішок.
Гнат. Ну, я ж піду подивлюся на скотину. Спасибі вам, тату, тепер і ми хазяїни. (Пішов з хати.)
І в а н. Ні за що! Дай вам бог на користь. (Розперізується, скида свиту й остається в куртці.) Як же тобі живеться, дитино моя? (Дивиться на неї.) Повніща стала, покращала. (Цілує її.)
Софія. Слава богу, таточку, тілько вас недоставало. Тепер я вже й не знаю, чи буде така щаслива людина на світі, як я?
Іван (розв'язує тим часом мішок). А стара як? Не
лаяла ще?
Софія (сміється). Трошки... Та Гнат заступається.
Іван (достає з мішка бублики, в хустці ріжки, і горіхи, і особо черевики). Годи їй, дочко. Лиха свекруха — то найтяжча доля жіноча, все одно що у москаля під-хвебель.
Софія. Я й думку її угадую.
Іван. Дай боже, щоб усе було гоже. На ж тобі гостинця. (Дає черевики.) А це ріжки й горіхи, а ось бублики. Ти, здається, любиш ріжки?
Софія. Я люблю солоденьке, ви мене привчили.
ЯВА XIII Входе Ганна.
Іван. Здрастуй, свахо! Чи приймеш до хати?
Ганна (набік). Чорт тобі рад! (До Івана.) Вже коли прийшов, то не викинеш.
Іван (набік). Добре віта! (До Ганни.) От бог привів і знову жить в селі. Тут родився, звідціля на службу пішов, тут женився, і жінка тут умерла, і сам кістки свої тут положу; а думав вже у городі умерти; так от дочка в селі привикла... Ну, що ж робить: вона у мене одна, для неї тілько й жив. Аби їй тут щастя, а мені однаково... Продав я у городі хату і оце купив їм дещо у хазяйство. Ти бачила, свахо, товар?
Ганна. Манячить там щось під повіткою... Не розгляділа — телята якісь, чи що?
І в а н. Е, ні, не гань худоби! Бички гарненькі, хоч зараз у плуг, а коровка дійна. От підемо подивимось. (Вийма
з мішка.) А це тобі гостинця.
Ганна (розгляда). Хустка! Темна... така, як я люблю,— якраз угадав. Що ж ти стоїш, сідай, свате,— натомився, мабуть, добре. І ситчик гарненький, а почому брав?..
Іван. Копа з гривньою аршин. Божився крамар, що нелинюче, мий скілько хочеш...
Ганна. Спасибі, спасибі, що не забув старої... Може, ти .Дсти хочеш? Та що й питати. Дочко, давай лиш татові попоїсти.
Іван. Стривай, не турбуйся. Я разом з вами повечеряю. Ходім лиш подивимся на худобу. Чи похвалиш?
Входе Гнат.
Гнат. Чудесні бички, далеко кращі, ніж у Семена.
Ганна. Ходім, ходім, свате, ще й я подивлюся.
Іван та Ганна вийшли.
Софія. На тобі ріжка! їж. Я вже одного з’їла. Солод кий-солодкий! А горіхів хочеш? На. Татко мені черевики ку пили. О! (Вертить перед, Гнатом.) Правда, гарні? У не ділю надіну до церкви.
ЯВА XIV Вбігає Варка.