С о ф і я. Ну й гарна, ну й весела вража Варка.
Гнат. Що там вона тобі розказувала?
Софія. Чого ти наче все сердишся?
Г н а т. У мене болить тут, під грудьми, може, через те й забалакав так.
Софія. Під грудьми, кажеш, болить? Чи не підірвався ти?
Гнат (нетерпляче). А-а!.. Не знаю! Що вона казала?
Софія. Хто?
Гнат. Варка!!
С о ф і я. Та нехай вона тямиться, чого ти кричиш? Каза1 ла, що панич наш до неї залицяється.
Гнат. Фойда!.. (Стогне.)
Софія. Що тобі, серденько, таке? Може, пристріт? Я побіжу, верну Варку: вона уміє шептать, її бабка покійна навчила.
Гнат (набік). Знаю, як вона шепче! (До Софії.) Не треба. Я піду до Цимбала краще.
З хати виходе І в ігн.
Софія. Гнат нездужа, тату.
Іван. Що ж тобі?
Гнат. Нудно.
Іван. Нудно? Постривай, я зараз пошукаю; там десь у мене було зілля, ще з Капказу. Тілько посмокчи — усяка хвороба пройде. (Пішов у хату.)
Гнат (набік). Не поможе мені те зілля... (До Софії.) Сядь біля мене.
Софія (радісно). Серденько! (Сіда.) Якби ти знав, як мені тяжко через те, що ти такий сумний ходиш, все сердишся чогось, не пригортаєшся уже до мене! Я й сама захворію.
Гнат. Я не сердюсь, я нездужаю; а не пригортаюсь, бо мати раз у раз докоря, що ми тілько цілуємся.
Софія. Гнате! Тепер матері нема...
Гнат її цілує.
От мені й весело! Як ти мовчиш, то я тебе боюсь; і важко мені, і плакать хочеться, і робота пада з рук, блукаю мов шалена, а як...'
Входе Іван.
Іван. Зілля не знайшов — загубилось. А от знайшов перець. Тут тридев’ять перчин. Хоч ковтни цілі, хоч розжуй та ковтни — поможе, тілько не загуби якого зерняти.
Г н а т. Та ну його, тату, перець не поможе. Я краще піду до Цимбала, може, він що дасть.
Іван. Та ковтни, ковтни — воно не завадить. На. Софія. Від нього ще гірше пектиме.
І в а н. Що ти тямиш! Це мені ще на Капказі один верме-нин дав, він на Афонській горі 9 достав. Ковтни — побачиш. Гнат (бере). Ковтну, щоб одчепився. (Ковта.)
Іван. Гляди ж, щоб не впало яке зерня. Ну, що?
Г н а т. Не проскочило... позастрягало.