Іван. Вернулась. Там з Варкою, у хаті.
Гнат (встає, набік). З Варкою?! Усього заколотило, мов у пропасниці!.. Піду куди-небудь, щоб її не бачить, щоб не починила чого...
Софія (з хати). Гнате, Гнате! Іди сюди! Ми тобі скажемо щось смішне!
У хаті Варка і Софія регочуть.
Варка (з сміхом). Будеш жаліть, що не чув.
Г н а т. Я не цікавий! (Про себе.) Мені не до сміху, а їй байдуже, і сорому нема.
ЯВА III
З хати виходять Варка, а потім Софі я.
Варка (у хату). Іди ж мерщій, сестро! (До Гната тихо.) Чого не вийшов?.. Я ждала до півночі. Виходь сьогодня — я знову буду у леваді.
Софія (сміючись виходе з хати). Ну й дурний, ну й дурний! І як він не догадався?
Гнат. Хто?
Варка. Не розказуй, не розказуй — він не цікавий.
Софія. Та чуєш,х що вчора Варка зробила у панів на току...
Гнат. Що?!
Софія. Піддурила Микиту, щоб той уліз у четвертий мішок — зважить би то, скілько в ньому пуд. (Сміється.)
Гнат. Пройда, ну?
Варка. Він уліз, а я зав’язала його гарненько у мішку, а хлопці взяли мішок з Микитою, підняли його та й повісили на терези. І так він висів у мішку аж до сніданку, а ми всі реготали...
Гнат. Добра робота!.. А прикажчик же що?
Варка. Його не було, а панич сам сміявся, аж качався! Микита ворушиться у мішку, наче здоровенний кіт, та сопе, і щось балака, а за реготом і не розбереш! А якби ти бачила, сестро, який він виліз із мішка, то ти б боки порвала: червоний, упрів, аж мокрий, волосся йому прилипло до виду, та так і кинувся до мене — хотів, клятий, бить, а хлопці не дали.
Гнат. Жаль.
Іван. Нема до вас доброго підхвебеля!
Варка. Ет! Якби на вас, то й не сміявся б ніколи... Ходім, Софіє, проведеш мене трохи, я тобі розкажу ще одну оказію,— при всіх розказувать не можна.
Гнат. Гарна, мабуть...
Варка. А кортить? Ха-ха-ха! Ходім!
Пішли. Гнат сіда на присьбі і схиля голову на руку.
Іван. Чистий обіясник, вража молодиця! Мабуть, годі, зовсім не видко, разів п’ять колов шилом у одно місце, а щетини не протягну. (Бере стілець, чобіт і друге, несе в хату.)
ЯВА IV
Гнат (один). Ох! Болить душа! Зовсім було забув Варку, і знов якась нечиста сила до неї в хату завела!.. Обвила мою шию рукою, пригорнулась,— і досі чую, яким теплом тоді від неї віяло,— поцілувала... пошептала — і причарувала мене знов до себе, і я ошалів, ошалів... Забув, що я жонатий, і не тямлю, як і спокусився!.. А після того місця не знайду: запалила мій спокій, розірвала надвоє душу!.. У .мене тепер дві душі, й обидві болять, ниють, щемлять...
Одну хвилину мені жаль Софії і сором їсть очі, а другу... другу — вся душа, всі думки у Варки! Я жалію Софію, я їй присягав у церкві... Я хочу забуть Варку — і не можу! Цілую Софію — Варка перед очима! Не бачу її, здається — жінку люблю; побачу, почую голос — забуду все і знов одурію.
ЯВА V Софія і Гнат.