І тоді я побігла геть від плит і геть від річкового вокзалу у ті місця, де змій міг би вилізти.
І спітніла, і злякана, уже далеко від усіх людей я покликала змія тихенько-тихенько, ніби подула над водами:
— Йо-ов!
— Шшшш! — тихо відповів мені Дніпро Довгий Змій.
— Йо-ов!
І він скрикнув, як чайка.
— Йо-ов! — скрикнула я голосом чайки.
І він показав десь далеко, може аж біля того берега, кінчик свого хвоста.
Я засміялася.
Я зрозуміла, що Дніпрового Довгого Змія звуть не Йов.
— Йоаникій! — закричала я.
І змій голосно зробив вдих і видих, як ціла річка.
Він плавав дуже близько від поверхні, крізь воду було видно його різнокольорову шкіру.
— Йоаникій! — закричала я знову, і змій почав тривожитися.
То там, то там він плюскався назовні і виринали шматки його довгого тіла, завитого кільцями.
— Йов!!
Весь Дніпро плюскався і розливався.
Змійове тіло, завите кільцями, билося то об мій берег, то об той. Острів заливали хвилі.
Я закричала змійове ім’я:
— ЙОВ!
І змій застогнав, і мене накрило величезною хвилею.
Мене всю охопила така коштовна Дніпрова вода!
І тоді я закричала змійове справжнє ім’я:
— Ісихій!
Змій заревів і показався!
Величезний зимовий змій!
Він став іще більшим, і повз, зрушуючи собою гори, і ревів тихо-тихо і голосно:
— ІСИХІЙ!
А я кричала:
— Йо-ов!!