Я знала, що він буде тут, бо мені снилося, як я його цілую.
Я, ЛІЛЯ, МОНЯ, ІОАНИКІЙ
Тоді Ліля відвела мене до себе додому і змастила рану на голові зеленкою і йодом.
Усе моє волосся було зеленим, і коричневим, і у крові. Але на серці уже було легко. Так, я тепер знайду маленького Йова і ми завжди будемо разом.
Правда, я не знала, де його завтра шукати, але мала наводку — кучеряві хлопці Лев і Йов зі Старої Боярки, котрі все про нього мусили знати.
Біля Ставу я загубила шапку, рукавички, портфеля і ключі. І лиш надія на те, що ключ із моєї кишені все-таки витяг Моня і зараз він сидить у мене і сушиться, тягла мене додому.
Хоча, чесно кажучи, ніщо вже не тягло мене додому.
Йов — і той міг дати сам собі раду.
Моня теж на мене абсолютно, мабуть, не сердився, лиш лежав хворий і терпів біду. І те, що я можу допомогти йому — сумнівне твердження.
До того ж він вбив мене каменем і кров моя потекла по волоссю.
Я була пришиблена каменем і готова була провалитися крізь грунт, просто в обійми земляних мертвих чуваків і цариці у ризі. Хоча і це зараз здавалося брехнею.
Я ж якраз дійшла додому.
Тут справді був Моня, уже сухий і теплий, тільки очі його від застуди взялися тонкими червоними обідками.
У квартирі було темно і тихо.
У кімнаті на підлозі грався кубиками Іоаникій.
— Що це? — спитала я.
— Це — Іоаникій.
— Знаю. Звідки він тут?
— Дали подивитися. Раз вже я все одно вдома сиджу.
Я, МОНЯ, ЛІЛЯ
Назавтра я відвела Моню на післяобідню електричку. Довелося віддати йому свою стару бузкову курточку і забрати натомість у необмежене володіння його величезну мандрівну мокру куртку.
На платформі, як на диво, стояла Ліля із мамою та бабцею, і з клунками.
— Ми їдемо жить у Васильків.
— Що? Чого ти мені не сказала?
— Бо ти ревіла б.
— Нічого собі!
— Послухай. Залишайся тут. Живи за законом. І, на Бога, влітку ходи у вінку.
— Чого?
— Бо воістину кажу тобі: Богові набагато приємніше, коли дівка — у вінку.
ЙОВ