Лютий зробив пару рок-н-рольних па — і сніг припинився.
Тоді чувак вибіг на двір і озирнувся.
Звидів дерево і видерся на нього.
Звідти спитав мене, закричав:
— Я ж говорив тобі, що відчуваю любов?!
Потім зліз відти, взяв мене за руку і вибіг зі мною за будинок на поле, там добіг до одного зі стовпів, що підтримували електродроти, і став впритул до нього.
Упершись вказівним пальцем.
І видав:
— Це сонячний стовп, стовп віри і стовп православ’я, і це любов, що я її відчуваю!
Я сказав:
— Ні! Стовп віри — це однозначно дещо вище!
— Дак куди вже вище? — спитав Лютий і швидко видерся на стовп.
Закричав звідти:
— О! Тепер добре видно! Воістину кажу тобі: усе, про що ти знаєш, живе біля тебе, чувак!
Я застрімався і закричав:
— Ану злазь!
Лютий на те зареготав і пішов дротом, як по линві.
Я пішов під ним.
— Ти ідеш піді мною, хлопче, — заволав Лютий, — бо ти — це любов, якого я відчув!
Я не заперечував.
Потім він зліз, взяв у руку трохи снігу, зім’яв комом і з’їв. І видав:
— О, смачненьке!
Зім’яв собі більшу грудку і знову з’їв.
Сказав мені, чамкаючи:
— Він завжди був для мене смачнющим. Але ж не таким!
Я тим часом приліг на сніг ницьма.
Від мого обличчя сніг трошки розтавав, і піді мною утворювалась ніби моя маска.
Я пролежав так із хвилину, а потім став.
Долі лежало моє зображення. Відбилися навіть зморшки, які утворюються, коли усмішка.
Лютого охопив невимовний захват.