Тому я не здивувався, коли одного дня виявилося, що були часи, коли мене доглядав Лютий.
ЛЮТИЙ І Я
— Ви Лютий у тому значенні слова, про яке я подумав? — спитав я.
— Авжеж, — сказав Лютий.
— Тоді про вас є вірш.
— Який? — спитав Лютий.
Я прочитав:
— Так і є, — сказав Лютий, — з якогось погляду, я — двадцять вісім курчат.
І сьорбнув носом.
— Це ж метафора, — сказав я.
— Сам метафора, — сказав Лютий.
— Треба позамітати, бо вночі випаде сніг, а я так не люблю сміття під снігом, — сказав Лютий.
— Так його ж тоді не видно, — відповів я.
— Тю! Й коту ясно, що не видно. Але розумієш, одного дня зима розтане і води потечуть. І тоді перед очі наші з’явиться сміття, котре було на снігу, у снігу і під снігом. І це дуже огидно. Зрозумів?
— Але ж тоді буде вже не лютий!
— Хто його знає!.. Принеси-но мені з коморки лопатку.
— Лопатку?
— Ну, совочок.
Я приніс.
Уже добре смерклося, надійшов Вечір.
Правда, це мені вже потім Лютий розказав, що то був Вечір. Повнуватий мужик у чорній великій куртці на синтепоні. Він їв соняшникове насіння і відсипав трохи мені й Лютому. А тоді видерся на дерев’яний паркан, який відділяв наш двір від дач, і почав звідти чаклувати, що полягало у поїданні насіння і сумному втиканню в краєвиди і за обрій.
Лютий відніс сміття в іржавий бак і пішов до своєї коморки.
Я пішов за ним.
— Веди себе пристойно, — сказав мені Лютий, — не ув’язуйся за незнайомцями.
І дістав з малого холодильника чверть пачки масла, а з картонної коробки під віконцем — пачку соломки.
Ми почали вечерю.
СТОВП
— Це — любов! Ось що я відчуваю! — сказав зранку Лютий, дивлячись крізь віконце на те, як весь світ заполонили сніги.
Я, видно, задрих у його коморі.
Цього року лише в лютому випав перший сніг.