— Нормальні.
— І за тебе мама їй плотить?
— Та ні. Картоплю дає. Або цукор. Вона ж тут не кожен день. Вобще я і сама можу.
У вчорашній кімнаті двері були вже на місці.
— Це мама назад зачепила, — пояснила Лілька, — вона любе всяке таке. Пішли чай пити.
Я думала, що цій малій Лілі усе робитиме і чай наливатиме Янка. Аж ні. Дівка сама взяла чашки, запарила чаю, нарізала хліба (навіть рівненько!) і намастила маслом. І варенням. А потім поклала біля мене яблучко.
— Це твоє. Вчорашнє. Ти так його зі швабри і не взяла.
Я зареготала.
— Я ж кажу, — сказала Лілька, — ти смішна і нєрвна. Я розкажу тобі свій план. Про Білогородку. Ти пий. Пий собі і слухай. Сходимо туди завтра, добре? Я вже візьму тоді малу лопату, і ти щось таке захопи. Я приблизно вже навіть уявляю, в якому місці може бути щось закопано. Ти не думай, що я так кажу, бо мала і не особливо умна. Розумієш, є певні штуки, які в мене виходять. І я думаю по житті іменно ними і займатися. Так само — зі скарбом. Тільки доведеться трошки важкувато. Ти коли-небудь копала землю?
— Ні. Я тільки колись носила ящики.
— З чим?
— Із продуктами всякими. Ми так заробляли гроші.
— Із мамою?
— Із дядьком. Два роки тому.
Було так.
ДЯДЬКО КОРЄНЄВ
Взагалі мене часто раніше віддавали дядькові Корєнєву.
Він жив у гуртожитку. У нього була одна кімната і два ліжка. Як правило, коли ми заходили, на одному з них ницьма лежав дядьків сусід по кімнаті Саня. Його кістки і суглоби були довгі й криві, і пролягав він крізь усе ліжко, як сама нескінченність. А над ним на стіні із блідими шпалерами висіло три картини: Чорношкірий Господь, сущий на райдугах; Царствений лев на різнокольоровому прапорі і Чоловік у довгих косицях. Бо він убоявся Господа.
Корєнєв сідав на єдиний у кімнаті стільчик за свій робочий стіл, мене садив на стіл біля свого паяння і паяв собі зелені плати із золотистими лабіринтами, торкаючись паяльниковим жалом то олов’яного дроту, котрий танув і скачувався у малі кульки, то великого шмата каніфолі, котра теж танула і ставала гладенькою від гарячих доторків.
Якось мене віддали йому іще і в суботу.
Ми отак в черговий раз зайшли, а сусід на ліжкові перевернувся горілиць:
— Ну що, Корєнь, щось є?
— Сьогодні нічого… Ти ж знаєш, це не від мене залежить.
Мовчать.
Саня каже:
— Чуєш, красуне, твоя мама знову гальмує весь процес!
— Чую.
— Скажи їй, хай наступного разу думає.
— Нічого я їй не казатиму!
— Воно і правильно. Корєнь, увімкни щось!