— А що ж тоді можна у цьому дурдомі?! Вона ж не просила чиїхось інших кошенят! Вона через усю зиму носила своїх власних кошенят! А тепер нічого не можна! Вам усім сидіти отут можна! Червону пляму з покривала виводити можна, а народити власних кошенят — ні?!! Покажіть мені, що загорнуто у покривалі! Я хочу бачити, як виглядають ті істоти! Із них іде кров, і вони там кричать у ковдрі!!
Тієї ночі я кричала у ковдрі. Щоб заспокоїти, мене довелося загорнути у ковдру і покласти у кладівку.
ЯНА, МИ З ЛІЛЕЮ, ІОАНИКІЙ
— Куди це ви, дівчата, зібралися? — питала нас в автобусі Яна.
Мовчимо.
— Куди ви йшли?
— Гуляли полем біля дороги.
Автобус був набитий і деренчав. Ми стояли удвох біля білого поручня і трималися міцно, а Яна над нами нависала і розпитувала.
Найсмішнішим було те, що саме в той день Лілина мама віддала доню на догляд цій Яні. А вона вирішила натомість кудись податися.
— Славко, де ви тепер живете з мамою?
— На Богдана Хмельницького.
— А тебе мама зі школи не забирає? Ти сама вже ходиш?
— Сама. Я вже у другому класі!
— Так чого ж ви отак вирішили кудись піти разом?
Тут Ліля задерла башку до Яни і випалила;
— Якісь такі розмовляння кожен раз! А ти куди їздила? Треба було, дак і їхала! Щодня виникають якісь проблеми — і їх потрібно вирішувати!
Лілька замовчала, але голова її залишилась задерта.
Яна, схоже, знітилась. І не так від Лілиних слів, як від цієї задраної і завмерлої голови.
Ми приїхали.
Тоді Яна мені й каже:
— Славочко, ходімо до нас. Будем чай пить.
— І варення пожирать, — додала Лілька.
— Бо чого ж його на Білогородку пішкадрала лишній раз ходити. Далеченько це, — сказала Яна, відкрила двері під’їзду і увіпхала туди нас із Лілею.
Ми йшли у вчорашню страшну квартиру із виламаними дверима і листами, замурзаними в кров.
У квартирі хтось кричав, аж надривався.
Яна швидко роздяглася і побігла на крик.
— Це — Іоаникій, — пояснила Ліля. — Малий. Десь год йому.
— Твій братик?
— Та ні. Це Янка бере його в його мамки і таскається із ним за гроші.
— Больші?